— Так, — потвердив Клубічко, — але тепер має розгорнутися найцікавіше. Стосовно цього ви досі були вельми скупим. Що вам відомо?
— У четвер вранці Вєра примчалася знову. Мовляв, знову мусимо їхати до Праги. Але тільки дорогою сказала, що маємо робити. Треба вдертися до вілли пані Салачової. «Я цього ніколи не зроблю», — відповів я. «Та я від тебе цього й не сподіваюся, — мовила Вєра, — залізу туди сама, а ти чатуватимеш в саду. Зрештою, йдеться не про справжній напад. Салачову треба тільки настрахати, аби стала поступливіша. Головне — покласти в альтанці оце», — і показала дилетантську акварель, котра зображає, якщо не помиляюсь, один з куточків Жегушицького парку. «Що це за фарс?» — спитав я. «Між Салачем і Салачовою домовлено: якщо вона отримує акварель, значить, його життю загрожує небезпека. Страховисько сподівається, що Салачова, аби врятувати Салачу життя, віддасть нам ту річ». — «Навіщо ж тоді нам удиратися до неї?» — спитав я. Вєра стенула плечима й сказала: «Страховисько гадає, що це на неї вплине». Кінець кінцем я погодився… Перелізли вночі через стіну. Я став так, щоб бачити вулицю. Вєра зняла комбінезон і по дощечках влізла до кімнати. Що вона там робила, не знаю, але за десять хвилин почув, як у віллі хтось калатає в гонг. За мить прибігла Вєра, в альтанці одяглася, поклала на стіл акварель і притисла її камінцем. Потім ми, мов навіжені, мчали до Брно. Тільки коли були майже дома, Вєра сказала: «Якщо це подіє, Салачова приїде завтра до тебе, до твоєї квартири в Пісарках. Не виходь нікуди до ранку». Я не на жарт злякався у Празі і відмовився. На це Вєра зауважила, що тоді чекатиме її сама.
—І проти цього ви не могли заперечити?
Тихий хитнув головою:
— Не зміг.
— Мабуть, вона сказала вам, що одержите гроші?
Тихий кивнув знову.
— Сказала, що одержу десять тисяч, якщо Салачова справді привезе ту річ. Але вона не привезла. Решту ви знаєте.
— Не зовсім… поки що.
— Коли я сказав їй, що в мене був підозрілий чоловік, котрий видав себе за працівника аеролінії, вона жахнулась і заявила, що повинна про це повідомити своє страховисько. Відтак прийшла ще раз, і ми домовились: якщо мене не заарештують, то я покличу її після півночі до «Колумбії». Далі ви знаєте.
— Маєте уявлення, де Вєра тепер?
Тихий похитав головою:
— Хай би вона провалилася в пекло!
— Цілком можливо, що ваше бажання справдилося, — неприязно мовив Клубічко й звелів вивести Тихого.
Тільки той пішов, Клубічкові доповіли, що приїхав професор і хоче його бачити. Соумар ледве зводив дух.
— Щойно приїхав до санаторію, а швейцар мені каже:
«Кілька хвилин тому про вас питала наша куховарка». — «Що з нею, — кажу, — пошліть її до мене; сподіваюся, нікого не отруїли?» І знаєте, вгадав, бо те, з чим вона прийшла, було пов'язане з вранішньою спробою мене отруїти. Оскільки небезпека лишається, повім кількома словами. Після полудня наша куховарка була вільна і на овочевому ринку зустріла жінку, дуже схожу на ту, котра хотіла мене отруїти. Пішла назирці і, мовляв, по ході впізнала, що то таки вона. В Целетні жінка перейшла вулицю й зникла в готелі «Стейнер». Наша куховарка спитала в бюро обслуговування, чи мешкає тут пані Алена Зікова, але, зрозуміло, про таку ніхто не чув. Отже, куховарка прийшла до мене і…
Клубічко підхопився:
— Хвилинку, зараз поїдемо туди!
За кілька хвилин перед готелем «Стейнер» зупинилися два автомобілі. Клубічкові потвердили, що сьогодні в готелі зупинилася пані Шашкова з Брно. Вранці пішла, повернулася чверть години тому і взяла ключ від свого номера. А незабаром про неї питав по-німецьки кремезний чоловік середнього зросту. Про що він з нею розмовляв, черговий не чув. Але за кілька хвилин пані Шашкова зійшла вниз. Одягнена була в коричневий дорожній костюм, у руці мала червону сумку. Звеліла вивести з гаража готелю її машину — голубий, зовсім новий «тудор» — і пішла з тим чоловіком. Мабуть, кудись поїхали.
Клубічко з телефонної кабіни подзвонив до КНБ і наказав вислати машини на всі дороги, крім Турновської. Оглядати кожний голубий «тудор».
— А тепер, Барбароссо, — сказав він Соумарові,— або йдіть їсти й спати, або везіть мене до Турнова.
— Само собою зрозуміло, якщо треба, я довезу вас хоч до пекла. Але чому саме до Турнова?
Клубічко знизав плечима:
— Цього я й сам добре не розумію. Просто мені спало на думку. Чому? Той чоловік уже знає, що програв. Певне, він весь час стежив за санаторієм і, побачивши, як я викликав людей у цивільному, зміркував, що йому залишається тільки зникнути. Проте дехто щось усе-таки, мабуть, знає про нього: подружжя Мюллерів та бідолашний Салач, і я повинен зробити все, аби він їм не заподіяв лихого. От чому треба їхати туди. Але спочатку подзвоню в Турнов і на Грубу Скалу, щоб пильнували їх, бо ті двоє відірвались од нас хвилин на десять.
Що це було до речі, стало ясно, коли Клубічко, Соумар і Тихий приїхали до Турнова. Патруль, який охороняв будинок колишнього директора, доповів, що хвилин десять тому віддалік зупинився новий голубий «тудор», але перш ніж есенбаки вжили заходів, авто помчалось у напрямі Грубої Скали.
— Це означає,— мовив Клубічко, сідаючи в машину, — ті двоє, побачивши, що будинок охороняють, поїхали далі. Це врятувало пана Мюллера. їдьте на Грубу Скалу, — звелів шоферові і тут помітив, як тремтить Тихий. — Що з вами, юначе?
— Будь ласка, не беріть мене на Грубу Скалу, — благально мовив Тихий.
— А чим це погана прогулянка? — спитав Клубічко. — Втім, щоб задовольнити ваше прохання, я мушу почути причину.
Тихий затремтів ще дужче.
— Боюся, там я довідаюся про таке, що мене дуже схвилює,— прошепотів.
— У вашому віці і з вашим досвідом людину не схвилює якась проста дрібниця.
— На Грубій Скалі заховано пана Салача, — прошепотів Тихий.
— Звідки ви знаєте? — напався на нього Клубічко. — А коли знали, то чому не сказали мені раніше?
— Я не знаю напевно, тільки здогадуюся… Вєра мені натякнула, що те страховисько десь сховало Салача. Найімовірніше, в готелі на Грубій Скалі.
— Де працює ваша мати?..
Тихий потвердив. Клубічко трохи подумав.
— Ну, до Грубої Скали звідси недалеко. За кілька хвилин знатимемо все. Ви, звісно, поїдете з нами. А щоб дорогою не втнули якоїсь дурниці, не сердьтеся на мене, коли… — Він моргнув Костові, і Тихий навіть незчувсь, як у нього на зап'ястях клацнули наручники.
24
Вартовий перед готелем сказав, що другий вартовий усередині.
— Думаю, — мовив Клубічко, — нічого лихого тут не сталося, бо я послав людей вчасно завдяки тому, що ваша куховарка, Соумарчику, зустріла вашу офіціантку.
— Та дівиця теж, певне, буде там, — припустив Соумар.
Клубічко засміявся:
— Я впевнений, що ми знайдемо її в зовсім іншому місці, коли знайдемо взагалі. Вона не така дурна, щоб лізти в пастку. А це пастка, до того ж чудова. Двох тутешніх есенбаків поставимо на вулиці, і з готелю ніхто не зможе втекти. Тихого замкнемо в підвал, отже, всередині нас буде четверо.
— В підвал, — повторив Тихий мертвим голосом. — Ліпше я вам іще скажу те, що знаю.
— Ви, голубе, наче роман з продовженням, — засміявся Клубічко, — Я вже й не знаю, вкотре ви признаєтесь.
— Я, я хотів уберегти матір, — прошепотів Тихий, — і особисто ні в чому не винен. Коли вони з Вєрою порозумілися, мати сказала їй, що Салач сховав ту річ у пані Салачової.
— Це ми вже знаємо, — нетерпляче урвав його Клубічко. — Мені здається, ви хочете затримати нас, щоб Вєра змогла втекти.
— Але сказала їй, — провадив Тихий ледь чутно, — що пан Салач так боявся за своє життя, що домовився з дружиною…
— Ви замовкаєте у найцікавішому місці, тепер ми біля самої суті. То про що ж він домовився?
— Як пошле акварель, Ліда ту річ комусь оддасть.
— Знов не все, — нетерпляче мовив Клубічко. — Кому вона мала віддати? Хоч, власне, я знаю й це: вам!