— Я б теж не відмовився, — одказав Соумар, — але перш ніж ляжемо спати, треба, мабуть, повернутися до Праги.
— Ви вгадали, Барбароссо, — засміявся Клубічко. — Ви зможете лягти спати, як тільки висадите мене на Бартоломейській вулиці, а я, нещасний, змушений буду ще відслужити месу.
— Що, що?
— Ну, напишу довжелезний протокол, цю священну річ, котра для нас, бюрократів, має чи не таке ж значення, як земне тяжіння для звичайних смертних.
— А може, спершу глянемо на Ліду? — зауважив Соумар.
— Тьху, трохи не забув про неї. Авжеж. — Клубічко усміхнувся: — Ох і перепаде ж мені на горіхи від Трампуса. Підскакуватиме аж до стелі, почувши те, про що й не підозрював. — Він тихо засміявся: — Той хлопець — я його, до речі, попереджав — хворий на гіпертрофію діяльності, і це спричинилося до того, що вже в Брно він створив версію, не маючи достатніх підстав. Упевнив себе, що найліпше буде помчатися навздогін за Лідою, схопити її й примусити зізнатися. Тож і залишив мене у Брно, щасливо гадаючи, що досягне успіху, а я осоромлюся. Звісно, тут є пом'якшуюча обставина — він не міг знати, що Ліда йому не сказала б нічого, боячись за життя пана Салача. Та в справу втрутився Пулпан і приспав Ліду. І сердега Трампус мусив обмежитися роллю Лідиного сторожа. Хай дякує долі, що мав при цьому єдину приємну хвильку — потеревенити з вами.
— Боюся, він вас застрелить, дізнавшися, що вийшло по-вашому, а не по його.
— Я теж боюся, — сумовито погодився Клубічко. — То що, їдемо?
— А Мюллерова? А Тихий?
—Їх я лишу до ранку в Турнові, хай подумають про свої гріхи. Він їх має чимало, вона — трішки. Якби пані Мюллерову втягнули до афери, вона б не вмовила хазяїна готелю надати притулок Салачу і не захистила б його від уявного швейцарця. Звісно, на сумлінні її пошуки в Жегушицях. Та, зрештою, суд їй, мабуть, повірить, що її підбили шукати скарб, котрий закопали Цзерніни; гірше те, що вона не сказала нам, коли уявний швейцарець ганявся за Салачем.
— З вашого дозволу, вона про це сказала, — втрутився Кост.
— Та невже? — здивувався Клубічко. — Кому ж?
— Господареві готелю, — відповів Кост. — Буквально так: той чоловік — підозріла особа, якою мають зацікавитися власті.
— Чому ж господар не зателефонував до Турнова? — спитав Клубічко.
— А він телефонував, пане. Та йому відповіли, що за вашим наказом усі люди розшукують Салача, а двоє охороняють пана Мюллера. Що сюди зможуть прийти, як вернуться.
Клубічко сплеснув руками:
— Бачите, Соумарчику, як тому негідникові щастило. А що таке щастя, я знаю. Воно має одну властивість — як усміхнеться комусь, то довго йому лишається вірним. Це означає, що той шеф, чи страховисько, а по-моєму, агент, мабуть, накиває п'ятами. Шкода, нема карти, проте я пам'ятаю, що звідси недалеко (як для доброї машини, а вона десь стояла поблизу) до Варнсдорфа або Румбурка. Там він порівняно легко перейде кордон. Зрозуміло, туди скрізь буде повідомлено.
— А Тихий? — спитав Соумар.
— Десять або й двадцять років. Він іще признаватиметься й признаватиметься, що робив, і всю вину звертатиме на пані Шашкову. — Відтак сказав Костові: — Пана Салача, навіть коли опиратиметься, доправити під охороною до лікарні. І хай там його кілька днів стережуть, бо не виключено… Цей чоловік гідний найбільшого співчуття. Натерпівсь, як собака, і врятував його, власне, Трампус.
— Тобто хочете сказати, що врятували його ви? — зауважив Соумар.
— Ні, Трампус. Тим, що поїхав до Пісарок. Звісно, він і не підозрював, які це матиме наслідки. Я, ледащо, якби цього не сталося, повернувся б до Праги… Але коли Трампус з'ясував причетність Тихого до справи, я лишився. Уявний швейцарець, дізнавшися, що я звелів стежити за Тихим, вирішив лишити мені його, а сам подався до Праги — ще раз оглянути Лідину віллу. Потім йому вже не зоставалося часу на Салача. Проте віллу оглянути як слід не зміг — йому перешкодив Кост (котрого послав туди Трампус). Швейцарець трохи понишпорив, злякався і втік. Якби ми його зловили, то, певне, пересвідчилися б, що він має малу ногу. Невдовзі він іще раз спробував дістатися до Ліди й послав до лікарні красуню, щоб дала вам отруєну шинку, аби в паніці, яка виникла б, пробратися до Ліди або послати пані Шашкову. В цьому йому завадили своїм гурманством та скупістю ви.
— Як це — скупістю? — спитав Соумар.
— Бо не подумали, що Трампус теж голодний, не почастували його шинкою, от вона й лишилася…
Соумар ляснув себе по лобі:
— Ваша правда, це було здорово продумано.
— Авжеж, — погодився Клубічко. — Той швейцарець кебетливий. Досить йому було знайти в Лідиному кабінеті кілька ваших бланків — і план готовий… Але вже справді пора їхати, Барбароссо.
— Зараз, — відказав тихо Соумар. — Дайте мені, будь ласка, ліхтарик. — Він освітив обличчя мертвої, хвилину розчулено дивився, потім закрив їй очі,— Був би я суддею Тихого — мені важко було б знайти кару, котру він заслужив. Ох, яка ж гарна була жінка. І ласкава.
— Еге ж, — буркнув Клубічко. — Жінки вміють бути ласкаві, тільки яка ціна жіночої ласки… — Він узяв у Соумара ліхтарик і повів професора за собою.
25
Пізно вночі Соумар під'їхав до празького КНБ. Клубічко спав так міцно, що збудити його було неможливо.
«Ну, — подумав Соумар, — в такому стані свого священного протоколу ти, мабуть, не напишеш. — А коли Клубічко поклав йому голову на плече й лаштувався лягти в машині, Соумар вирішив: — Одвезу його до санаторію і, як не буде вільного ліжка, покладу на канапу у своїй приймальні». Повернув машину й поїхав до санаторію «Полегкість».
— Знаєте що, давайте донесемо його до приймальні, а коли він прокинеться, зателефонуєте до криміналки, хай приїдуть по свого шефа.
— Будь ласка, — відповів швейцар, — але, може, краще, щоб пан начальник виспався в мене на канапі.
— Можна й так, але в санаторії йому буде зручніше. Допоможіть мені його донести.
— Але ж… — почав був швейцар і замовк.
— Беріть за ноги, а я — за голову, — звелів Соумар.
— Але ж… — повторив швейцар.
— Ніякого «але ж», чоловіче, беріть його і мерщій, бо мені теж хочеться спати.
— Але ж, — утретє вимовив той, — у вас у приймальні гості.
— Так пізно? — буркнув Соумар. — І вночі не дають спокою… Ну, коли так, покладемо цього нещасного у вас.
— То буде найліпше, пане професор, — злякано мовив швейцар. — Дозвольте вам порадити… не хвилюйтеся…
— Чого б це я мав хвилюватися? — здивовано спитав Соумар,
— Бо гості, що на вас чекають у приймальні,— то два пани, одного з них я трохи знаю, прийшли вони з КНБ.
— Що ж тут дивного? — весело сказав Соумар. — КНБ у мене сьогодні як удома.
Швейцар співчутливо подивився на нього, відтак вони поклали Клубічка на канапу, і Соумар пішов до приймальні. Заледве прочинив двері — побачив Трампуса, що, немов на троні, сидів у його фотелі за столом. Двері майже автоматично зачинилися. Соумар озирнувся: зачинив їх Голец — з видимим наміром не дати йому вийти.
— Добрий вечір, — привітався Соумар. — Власне, уже ніч. Трампусе, що вас до мене привело? Знову прийшли з якимось запитанням?
Трампус похитав головою, врочисто підвівся, пильно дивлячись на професора.
— Чи знов прийшли мене охороняти? — пожартував Соумар.
— Пане професор, — піднесено мовив Трампус, — мені жаль, але я прийшов вас не охороняти, а заарештувати.
Соумар вирячив на нього очі:
— Ви що, з глузду з'їхали, Трампусе? Жартувати серед ночі? Невже не могли знайти іншого часу?
Трампус почервонів:
— Я вас дуже просив би не ображати мене, — сказав холодно. — Заявляю вам, що з цієї хвилини ви заарештовані.
Соумар несамохіть глянув на Голца, але той тільки ніяково стенув плечима.