І зник так швидко, що аж не вірилося, що іще зовсім недавно Соумар тягнув його до швейцарської.
— Може, хоч ви поясните? — звернувся Трампус до Соумара.
— А чого ж, — погодився той, — тільки якщо ви анулюєте свій наказ на арешт. То як? Ну, тоді добре. Сідайте й слухайте. Або ще ліпше — ходімо зі мною до машини, і я вам дорогою розповім. Гадаю, Ліді я потрібен зараз більше, ніж вам.
Завівши авто, почав:
— Спершу про мене. Прийшов я до цього, як той горезвісний Пілат до Креза…
ПРИГОДНИЦЬКІ ПОВІСТІ ЕМІЛА ВАХЕКА
Еміл Вахек (1889–1964) прийшов у літературу як сучасник І. Ольбрахта, братів Чапеків, М. Майєрової та М. Пуйманової. В різні періоди своєї творчої біографії Вахек пробував своє перо то в царині журналістики й публіцистики, то в галузі новелістики й повістярства, то в драматургії. Перші книги його оповідань з'явилися наприкінці першої світової війни і в двадцяті роки, коли Чехословацька республіка здобула незалежність: «За фронтом» (1916), «Решето» (1918), «Подих смерті» (1920), «Бунт проти бога» (1921) та ін. Вибране з цих і пізніших збірок письменник видав у повоєнний час книгою «Життя йде далі» (1956).
В 20—40-і роки до звільнення Чехословаччини від фашистської окупації Е. Вахек видав добрий десяток збірок оповідань і не меншу кількість романів, серед яких була й трилогія «Хам Динибил» («Багряний сад», 1926; «Свята», 1929; «Дванадцятьма голосами «за», 1931), а також цілу низку п'єс: «Убогий блазень» (1922), «Бенедьо» (1936), «Піч» (1936), «Вірна вдова» (1938) та ін.
Проте ні проза, ні драматургія Е. Вахека тих років не здобули йому широкого визнання і не стали яскравим явищем у тодішній чехословацькій літературі. На довоєнній творчості Е. Вахека дещо позначилась суспільно-політична інертність, ліберально-демократична поміркованість письменника. З довоєнного доробку Вахека-романіста критика й читацька громадськість виділяють роман «Бідилко» (1920), інсценізація якого мала успіх у глядачів.
Більшої суспільної ваги набуває творчість письменника після звільнення Чехословаччини від фашизму. Кращі твори Е. Вахека цього періоду мають гостре антифашистське спрямування, автор виявляє соціально-класовий підхід до розкриття дійсності. Своїми новими романами «Втрачена посмішка» (1945), «Північне сяйво» (1956) письменник стає в ряди тієї літератури, що у повоєнні роки розвивається під знаком гострої критики зрадницької політики чехословацької буржуазії, яка напередодні другої світової війни в ім'я своїх класових інтересів пішла на змову з гітлеризмом.
За тематикою і політичним спрямуванням повоєнні романи Вахека перегукуються з такими відомими антифашистськими творами М. Пуйманової, як «Гра з вогнем» і «Життя проти смерті». Вивчаючи матеріали політичної підготовки й розв'язання другої світової війни, Е, Вахек поряд з романами пише великий цикл публіцистичних нарисів «Німецька війна» (1945–1947), у яких на документальному матеріалі викриває підступну закулісну гру гітлерівської і західноєвропейської дипломатії в торгах за Чехословаччину.
Робота над архівними документами й особистий життєвий досвід підказують письменникові й гострі пригодницькі сюжети, до яких він охоче звертається в останні роки життя. Так з'являється один з найчитабельніших творів Е. Вахека — повість «Справа про дев'ятнадцять роялів».
…
* * *
Близька до «Справи про дев'ятнадцять роялів» за своїм пригодницьким характером друга повість Еміла Вахека «Чорна зоря». В ній продовжують діяти два герої з попереднього твору, співробітники служби чехословацької безпеки Трампус і Клубічко. І в цій повісті вони так само сумлінно виконують свій службовий і громадянський обов'язок, стоять на сторожі інтересів народу й батьківщини. І саме завдяки тому, що Трампус і Клубічко виступають невтомними ентузіастами своєї професії, розвиток подій відбувається напружено і динамічно. Хоч головна пригодницька лінія сюжету в «Чорній зорі» менше пов'язана з суспільним життям країни, та все ж основна пригода і тут розвивається від імпульсивного поштовху реального історичного факту.
Відомо, що «мозковий трест» гітлерівської воєнної машини в останні місяці війни посилено розробляв і випробовував різні типи ракетної зброї, на яку очманілий фюрер покладав великі надії. З допомогою ракет Гітлер сподівався виграти вже програну війну. На різних ділянках фронту гарячково перевірялися бойові якості нової зброї, вдосконалити яку фашистам, проте, вже не вдалося.
Відштовхуючись від історичної дійсності, Е. Вахек розгортає свій пригодницький сюжет повісті «Чорна зоря». Управитель старовинного замку Салач стає мимовільним свідком того, як есесівський офіцер при відступі ховає в підвалі загадкову олов'яну скриньку з написом-кодом «Чорна зоря». В тій скриньці Салач виявляє складені аркушики з незрозумілими формулами й закодованим текстом. До часу він переховує це в своїх криївках.
Дія відбувається вже по війні, в мирний час. Хтось таємничий починає полювати за дивною скринькою. Сліди цього «полювання» й привертають увагу начальника відділу безпеки Клубічка й інспектора карного розшуку Трампуса. Цікавість читача до розповіді підсилюється ще й тим, що предмет полювання лишається нерозкритим до останніх сторінок повісті. Лише в кінці твору стає відомо, що теоретична розробка одного з останніх видів ракетної зброї не попаде до рук сучасних спільників нацизму.
Заслуговують на увагу композиційні пошуки Вахека в творенні пригодницької інтриги. Крім відомих традиційних прийомів напруження сюжету («засекречення» предмета пошуку, зміщення кульмінації й розв'язки в кінець твору, таємнича розрізненість окремих ланок сюжетного ланцюга подій тощо), письменник активно використовує прийом «подразнення» цікавості шляхом видимого наближення предмета пошуку і раптового його зникнення з майже безнадійною перспективою повторного виявлення. Такі, зокрема, епізоди з появою мармурової голівки з текстом формул у її порожнині й «ланцюгова реакція» переходу її з рук у руки. Великі можливості нагнітання цікавості виявляє автор і в прийомі невідповідності зовнішньої постави персонажа можливому вчинку (імпозантність — не завжди порядність, видима причетність до злочину — ще не доведена провина і т. ін.).
«Чорна зоря» Вахека має чимало повчального і з точки зору дослідження психології й моралі злочину. Адже ясно, що за секретом виробництва останніх зразків гітлерівської ракетної зброї простягається рука якогось закордонного імперіалістичного спрута. І без допомоги місцевого населення, того, що зветься «етнічним оточенням» секрету, їй не обійтися. І таємничий «шеф» знаходить собі спільників по «акції» добування формул «Чорної зорі» в особі слабовольного і розбещеного актора Тихого й легковажної обивательки Шашкової. Опинившись у фінансовій скруті, вони обоє легко «клюють» на грошову наживку, навіть не думаючи про те, чим вона «пахне».
Легкодухам Тихому й Шашковій з їхніми спільниками Е. Вахек протиставляє групу чесних громадян-патріотів, гідних поваги й найвищого людського довір'я. Такі, наприклад, відома артистка Ліда Салачова й професор Соумар. Тут вони морально споріднені з Трампусом та Клубічком — цими невтомними шукачами й дослідниками таємниці «Чорної зорі».
Пригодницькі твори Еміла Вахека несуть в собі не тільки цікаву пізнавальну інформацію, а й морально-виховний струмінь соціалістичного патріотизму.
Василь Шевчук