Трампус сердито глянув на нього.
— Бачу, ви мені відкрили лише маленьку частку того, що вам відомо. Слухайте, чому ви приховуєте од мене причину її поїздки в Брно?
Клубічко, трохи подумавши, сказав:
— Ні, юначе, поки що з тебе досить того, що ти знаєш. Решту я розповім тобі іншим разом. І я благаю бога, щоб це сталося десь так років за десять, якщо я, звісно, ще житиму. А зараз ходімо повечеряємо, а тоді пошукаємо якогось закладу, де є бодай п'ятипроцентна чорна кава.
— Клубічку, знаєте що, — медовим голосом перебив його Трампус, — ви йдіть вечеряйте, шукайте п'ятипроцентну каву, а я тим часом розшукуватиму Салачову.
— …котра мчить до Праги, хоч і невесело, бо двоє ребер…
— Шкода кожної хвилини, — похмуро перебив його Трампус.
— Шкода вечері, сказав би я, хоч вона, певно, теж небагато варта, але в кожного своя справа, як написав Піранделло. Ти, синку, знов поспішаєш поперед батька в пекло. Твоя найстрашніша хвороба зветься гіпертрофія діяльності. Якби ж ти хотів од неї вилікуватися! Але тоді то вже був би не ти.
— Отже, я можу взятися до цієї справи по-своєму?
Клубічко хвилю поміркував і погодився:
— Гаразд, роби що хочеш. А як скінчиш, знайдеш мене в «Гранд-отелі». Щасти тобі, синку.
6
Коли Трампус повернувся десь за дві години, на обличчі в нього було розчарування.
— Якщо ми її проґавили, — сказав, — то хоч добре, що вона не злочинниця.
— Що сталося, юначе? Заспокойся, тебе ще ждуть інші випробування. Салачова щось устругнула з тобою?
Трампус ствердно кивнув:
— Відколи живу, не зустрічав такої лисиці.
— Авжеж, жінки такі — вони або надто хитрі, або надто прості, й досі не досліджено, яка порода гірша. Однак, що ти, власне, довідався.
Трампус вирішив попитати про Салачову в таксистів. Це була добра думка, бо порівняно швидко він узнав цікаву річ. Артистка мала, певно, при собі ще гроші, бо коли знову вишкандибала перед вокзал, то найняла таксі. Звісно, почекавши, поки від'їхав Томаш Цаба. Це авто Трампус знайшов завдяки тому, що більшість людей знає артистку в обличчя. Крім того, на неї звернули увагу, бо вона дуже кульгала. На цьому таксі Салачова доїхала до вілли в Пісарках.
— Ого, — сказав Клубічко, котрий уважно ї занепокоєно слухав. — Тобі пощастило. Гадаю, ти вже все знаєш.
— Дещо знаю, — відказав Трампус, — але досі не знаю, чого воно варте. На тій віллі ніхто не живе. Її розбомбили, і тепер стоять самі стіни.
— Це прикро. Але я тебе добре знаю, ти розпитував сусідів. Подумав, що вона не хотіла, аби таксист бачив, до якої вілли їй треба насправді, і що вона пошкандибала туди, аж коли він поїхав.
Трампус потвердив.
— Тих вілл там хтозна-скільки. Проте мені пощастило. На першій же мені розповіли все, що мене цікавило. Ця вілла теж розбомблена, але на першому поверсі вціліло невелике помешкання. Застав я пожильця, якогось Тихого, артиста тутешнього театру.
Клубічко насилу стримав подив.
— Артист, кажеш? Прізвище Тихий? І ти з ним балакав?
Трампус кивнув.
— Як ти йому відрекомендувався? Признався, що з празької криміналки?
Трампус похитав головою:
— Вигадав, буцімто з тутешньої філії аеролінії. Сказав, що дістали від Празького управління прочухана за те, що відпустили Салачову без медичної допомоги і що нам звеліли її знайти. А оскільки наше бюро недалеко від вокзалу…
— Гадаєш, він повірив твоїй байці?
Трампус знизав плечима:
— Ніби повірив. Охоче розповів, що хтось подзвонив біля хвіртки і він здивувався, побачивши Салачову.
— Отже, він з нею знайомий?
— Я про це не подумав, мабуть, знімався з нею в кіно. Це вельми вродливий молодик, справжній кіногерой. Сказав, що вона була в такому критичному стані, аж він злякався. Салачова розповіла, що її спіткало нещастя. Вона забула в літаку сумку з грішми і тепер мусить негайно повернутися машиною до Праги. Слізно благала найняти їй таксі й позичити зо дві сотні крон. Усе це, мовляв, тривало кілька хвилин.
— Стоп, — перебив його Клубічко, — будь ласка, зверни на це увагу. Прилетіла в Брно лишень для того, щоб негайно повернутися до Праги, нічого не зробивши. Далі: вона не поїхала до керівника місцевого театру, а завернула до папа Тихого, в мистецьких колах зовсім невідомого. ІЦо було далі?
— Звичайно, я відразу звернув на це увагу, але подумав собі: мабуть, цього Тихого вона добре знає.
— Можливо. І що ж було потім?
— Тихий зробив, що міг. Змішав їй коктейлю, поклав на конапу, узяв триста крон і побіг по таксі.
— Бачиш, — кинув Клубічко, — Салачова обдумала геть усе, навіть не попросила зачекати перед будинком таксі, яким приїхала. Але розказуй далі.
— Тихий буцімто тільки за півгодини знайшов шофера, який погодився їхати до Праги. Салачовій ніби стало краще, вона подякувала Тихому, і той провів її до машини. Ну це, власне, й усе. Поїхала десь коло шостої.
Клубічко подивився на Трампуса якось особливо і засміявся:
— Словом, у вересні артистка втнула нам першоквітневий жарт. Ну й жіночка, Зденеку! Летить за десять тисяч до Брно, дарма що боїться літаків дужче ніж чорта, ламає двоє ребер, не лягає до лікарні, як то слід було б чекати, а, навпаки, здихавшись Цаби, їде до розбомбленої вілли, і тут їй теж таланить: саме в сусідстві живе колега, котрий готує їй коктейль, позичає гроші, наймає таксі до Праги. І поки ми тут муляємося, вона знову мчить до столиці. Непосидюча, еге ж?
— Гм, — буркнув Трампус, голодним оком пробігаючн меню, — ось тут пропонують баранину під майонезом, а я залюбки замовив би собі Тихого. Бо він, очевидячки, та людина, задля якої Салачова летіла до Брно. Але навіщо? Хто цей Тихий? — вів Трампус далі.
— Хто з тобою розмовляв, я, звісно, не знаю, але тут мешкає артист Тихий. Він співає в хорі місцевого театру.
Трампус витріщив очі на шефа, який щось креслив на звороті меню.
— Коли я заходив до Салачової востаннє,— це було минулої неділі,— вона переказала мені через Трекову, що не приймає, бо в неї мігрень. Але Трекова шепнула, що в мадам гість, якийсь артист Тихий з Брно. На вішалці я побачив капелюх, не стримався й оглянув його. На облямівці всередині — назва фірми: «Ондржей Юрайда. Брно». Трекова казала, що їй Тихий не подобається. — Клубічко перестав креслити й відсунув од себе меню. — Я йому теж не симпатизував, бо сподівався зустрітися з Лідою, а натомість мусив повернутися до празької Сахари. Бозна-чому кажуть, що ми живемо в помірному поясі, коли така спекота і такі морози! Тоді Ліда вперше повелася зі мною жорстоко. З помсти я розпитався тут у криміналці про цю людину й дізнався, що це двадцятичотирьохлітній молодик, середній на зріст, з блідим, але вельми вродливим обличчям, і що співає він у хорі опери імені Яначека, де його тримають скоріше заради його постави, ніж заради голосу. Ти не дивуйся, у театрі й не таке буває!
— Дивно, що він уже тоді так зацікавив вас, — зауважив Трампус.
— Чому? — осміхнувся Клубічко. — Я ж тобі пояснив. Ти знаєш, Ліда надзвичайно мила зі своїми друзями, і якщо вона мене залишила в таку спекоту за дверима свого гостинного дому, то напевно мала на те вельми поважну причину. А причина та звалася пан Тихий з Брно. І коли потім я дізнався, що вона подолала свою непереборну огиду до літаків і подалася до Брно, мені спав на гадку той пан. Цеп чоловік, міркував я собі, мусив її чимось приголомшити. А втім, мене задовольняє, що з нею нічого не сталося. Правда, зламано ребра, але від цього не вмирають. По-моєму, найважливіше те, що вона повернулася до Праги.