Розлючена Оксана кинулася до Андрієвої кімнати. Там вона знайшла м’ячика для гри в пінг-понг, намалювала на ньому фломастером якісь знаки і розкрутила його на столі, немов дзиґу. М’ячик обертався довкола своєї осі, крутився, а Оксана уважно слідкувала за ним.
Ніна Петрівна в цей час пішла на кухню, мало не автоматично виконуючи звичні дії. Вона підійшла до газової плити, запалила вогонь, хотіла було поставити на неї каструлю з водою… Але жінці стало млосно, вона якось дивно почала крутитися на місці й тяжко впала…
Глава 13
Київ, 1 березня 2008 року
Як завжди вранці, Андрій поспішав на роботу. Квапливо допиваючи каву, він глянув на дружину й раптом усвідомив, що час неначе й не торкнувся її: вигляд у неї був такий же, як і тоді, коли він уперше звернув увагу на уважну ученицю. Серйозну, але жваву, з вогником у чорних очах, натхненну, таку принадну, п’ятнадцятилітню… Андрій відверто милувався Оксаною. Та, піймавши його погляд, кокетливо опустила очі, ледь усміхнулася кутиками вуст… Чоловік згадав, що хотів сказати.
— Оксано, шеф веде нас на екскурсію до лаврських печер: каже, що на місці пояснить принципи «давніх біотехнологій», як він висловлюється, — Андрій, кажучи про роботу, завжди ставав жвавим і енергійним. — Раціональне харчування і молитви лаврських ченців — своєрідні медитації, — на думку нашого улюбленого шефа, сприяли довголіттю тих людей і нетлінності їхніх тіл після смерті… Є на що подивитися й над чим подумати. Ходімо з нами, якщо хочеш…
— На жаль, я не зможу… — думки Оксани були десь далеко, а запрошення Андрія було їй вочевидь нецікавим. — У нас лабораторні роботи… Мабуть, триватимуть довго… Та й не люблю я всякої попівщини…
— Ну, тоді до вечора! — стримуючи розчарування, мовив Андрій.
У Лаврі екскурсовод вів гурт відвідувачів до печер: Андрій не слухав його, а уважно, наче вперше, дивився на храми, бані соборів…
У печерах всі мимоволі принишкли, поводилися стримано, тихо. Розглядали залишки фресок на стінах, сліди графіті… На одному з поворотів рух валки екскурсантів уповільнився. Андрій зупинився, озирнувся і несподівано побачив бліде зображення на стіні: молодий чоловік, який чимось обкурює дівчину, виганяючи таким чином з неї потворного біса. Обличчя хлопця на фресці було разюче подібне до Андрієвого, а дівчини — до Оксаниного. Андрій вражено, майже з жахом розглядав зображення.
— Не може бути!.. — прошепотів він.
Потім звернув увагу на ледь помітний напис: «…ізгнаніє… Товит… 6…».
Тут усі рушили далі, й Андрій змушений був іти за прочанами й відвідувачами.
…Додому повернувся рано. Ходив по квартирі, дивився на жалобні портрети батьків. Потім неначе щось згадав, знайшов у книжковій шафі Біблію, почав гортати. Нарешті розкрив на Книзі Товит, главі шостій, і прочитав: «Коли увійдеш ти до шлюбної кімнати, візьми курильницю, поклади до неї серце і печінку риби і обкури, і демон відчує запах і піде геть і не повернеться ніколи».
Андрій сів, похмуро подивився у вікно. Потім заховав Біблію і сказав сам до себе:
— Треба з кимось порадитися.
Глава 14
Київ, 10 березня 2008 року
Сумний, блідий і вочевидь нездоровий Андрій розмовляв на роботі, в лабораторії, з колегою Людмилою, якій він, поза всяким сумнівом, подобався.
— А що лікарі кажуть? — запитувала молода жінка.
— Людмило, ну що вони скажуть? У мене ж нічого не болить, все наче гаразд, а почуваюся недобре.
— А ти п’єш «Амброс», як усі ми? — про щось подумала Людмила. — І справді, чудовий препарат — не лише тому, що це наша власна розробка…
— П’ю звичайно… — кивнув Андрій. — Але, вочевидь, він не діє на мене так, як на інших.
— Слухай, Андрію, а чи не сходити тобі до ворожки?
— Ворожки? — здивувався молодий чоловік.
— Так. Ти не переймайся — всі зараз ходять, — поспішила заспокоїти його Людмила. — В мене є знайома бабця, вона бачить усе! Розповідає людині, як є і як буде. Всю її долю. Просто диво! Дати адресу?
— Гм! Давай, — Андрій вагався, але відкинув сумніви. — Спробую заради цікавості.
— Візьмеш із собою, як будеш іти, паляницю і білу хустку, — по-діловому напучувала його Людмила. — Не забудь!
Глава 15
Київ, 13 Березня 2008 року
Андрій довго їхав якимись манівцями, відриваючись від керма автомобіля лише тоді, коли необхідно було швидко звіритися з мапою міста. Нарешті на далекій околиці він за номером будинку й описами Людмили впізнав потрібну будівлю.