— Ну, ти вже загнула! — недовірливо глянула на Марту Софійка. — Звідки ж ти про телефонні дзвінки знаєш? Галя сама сказала?
— Ну, сказала — не сказала… — невдоволено пробурмотіла Марта. — Яка різниця? Це ж історія!
— Ну, а далі? — чомусь пошепки запитала Таня.
— Далі нічого особливого не було — кілька днів «морозилися» одне від одного. І тут хлопець вирішив зробити крок — призначив зустріч уранці під приводом, що треба дещо обговорити. Насправді, як виявилося, у хлопця був план — поцілувати її! А далі діяти за ситуацією.
— Класно! — тихо сказала Софійка.
— Він думав, що Галя просто соромиться і боїться зробити рішучий крок, — вела Марта. — Але, зрештою, простоявши двадцять хвилин на морозі, він просто чмокнув її в щічку. Галя запевнила, що все добре, і Вова пообіцяв, що зателефонує їй наступного дня, в неділю. Він і справді передзвонив, але Галя повідомила, що захворіла. Слухайте далі! Потім, на тижні, сказала, що не може зустрітися. А потому вже настали канікули, вони не бачилися, бо вона видалила зі свого телефону номер мобільника Вови!
— Оп-па! — вигукнув Андрій.
— Так! — кивнула Марта. — А канікули минають швидко. Нарешті вони зустрічаються в школі — і тут Галя цілує хлопця в щічку, сказавши, що тепер вони поквиталися! І наступного дня вона вже знову «морозиться». Ще через день — ну просто лютий «мороз» з її боку. Потім Галя несподівано надсилає Вові есемеску: типу, не парся, забудь мене, бо мені все паралельно. Хлопець нічого не розуміє. А під час випадкової зустрічі вона запропонувала, щоб вони просто залишилися друзями. Ну, Вова відповідає, що мовляв, давай, а час усе покаже. А Галя каже, що часові нема чого показувати й жодної перспективи зустрічатися в них немає. Вова запитує: в чому причина? Галя відповідає: «Ти багато тріпався». Але хлопець нічого не розуміє: адже йому просто не було кому розповідати про них, він же новачок! Та й хіба він несповна розуму, аби таке розповідати?
— Ну, і… — затамувала подих Леся.
— Потому новий поворот: Галя дзвонить Вові додому й каже, що він ні в чому не винний, просто вона не може визначитися. Кілька днів хлопець гадав: до чого все це було сказано. Чи вона не в собі, чи він якось дезінформований. Нарешті йому набридло гадати і він підійшов до Галі з проханням усе пояснити. А та у відповідь: «Я просто стерва».
— Може, вона правду каже? — зареготав Петрик.
— Припини! — розсердилася Оля. — Бачиш, дівчина геть заплуталася!
— Але згодом з’ясувалося дещо інше, — хитро примружилася Марта. — Хлопцеві в цьому зізналася одна дівчина з класу, яка все знала про нього і про Галю. Виявляється, саме в той день, коли від Галі надійшла есемеска про «паралельність», їй телефонувала однокласниця (не скажу, хто!) і сказала, щоб Галя не зв’язувалася з Вовою. Той, мовляв, «не встиг з’явитися, а вже перебрав усіх дівчат в класі, а тебе (тобто Галю) залишав як запасний варіант».
— Ось чому вона поводила себе так дивно! — вигукнула приголомшена Софійка.
— А я думаю, — авторитетно заявив Вітя, — що Галя сама не знала, чого хоче. Чи просто гралася з хлопцем… Виходить, вона то «морозилася», то просила його подзвонити їй і тут же вибачалася за свої «косяки»…
— Точно, — погодився Тарас. — Це або гра, типу, нехай хлопчик помучиться; або ж вона сама кидається туди-сюди, не знаючи, зустрічатися з ним, чи ні…
— Йому слід було врубати ігнор стосовно неї і спостерігати за реакцією: якщо жодної, значить забий на неї! — спохмурнів Петрик. — На світі повно дівчат, які нормально себе поводять, поважають хлопців, намагаються їх зрозуміти.
— Ой-ой, які ми круті! — образилася за всіх дівчат Оля. — Просто Брюс Віліс!
— А взагалі, з дівчатами слід спілкуватися напряму, без їхніх подружок, — міркуючи про щось, заявив Тарас. — А то так і будуть виходити «зіпсовані телефони».
— От уявіть, — раптом гаряче заговорив Петрик. — Двадцятого числа дзвоню дівчині на міський телефон: привіт, ходімо, погуляємо! Вона: не можу. Я: чому? Вона: не хочу вже йти, дванадцята година дня. Я: а увечері? Вона: увечері я зайнята… Я: чим? Вона: секрет фірми. Я: як фірма називається? Вона: бабка-кульбабка. Я: ну, а коли ти зможеш? Вона: не знаю. Я: в п’ятницю? Вона: не знаю. Я: ну, вже тебе умовляти не буду! Вона: ну й не умовляй, хто тебе примушує? Я: ну в п’ятницю давай! Вона: але тільки до четвертої! Я: о-кей, я передзвоню в четвер увечері й уточню. Вона: ну, спробуй.