Зеленський не поспішаючи пішов геть від озера. Аж коли він перейшов кучугуру, то мимоволі озирнувся. І здивувався. Як Тарас та інші могли бачити Вову й Таню, якби ті справді відстали від них? Кучугура затуляла весь озерний краєвид. Той, хто перейшов через піщаний пагорб на стежку, аж ніяк не зміг би побачити кого-небудь на березі озера. Бозна що! Слід продовжити опитувати, розмовляти з підлітками, допитувати їх, свідків, і вивідувати, що ж відбулося того літнього вечора в тихій місцині після звичайного пікніку.
Зеленський останнім часом відчував справжнє дежавю: той же кабінет, та ж тема: розмови про Володю Чайченка. Хіба оповідачі версій змінювалися. Так само змінювалися і їхні погляди на події того вечора — виринали нові деталі, заперечувалася начебто встановлена послідовність подій. У молодого міліціонера виникала навіть дика підозра, що всі підлітки домовилися говорити різне і по-різному, аби остаточно завести розслідування в глухий кут. Сергій гнав від себе такі думки, розуміючи, що все це — просто від перевтоми, нервів, перезбудження… Все нашаровувалося, спліталося й у висліді мало липкий, нездоровий, неглибокий і неспокійний сон слідчого. Ще дві справи, які він вів паралельно зі справою про зникнення підлітка, нічого доброго не додавали, й Зеленський упіймав себе на думці про відпустку — риболовлю десь у забутому Богом селі.
А поки що він сидів у своєму незатишному кабінеті й слухав плутану розповідь Софії Музиченко, яка час від часу поглядала на слідчого круглими переляканими очима.
— Як Володя поводив себе в той день? — допитувався слідчий у дівчини. — Чи не помітила ти чогось незвичного в ньому, в його розмовах, діях?
— Він був майже такий, як завжди… — повільно відповідала Софія. — Нічого особливого…
— А чому ти сказала «майже»? — насторожився Зеленський. — Отже, щось у ньому було не так? Чи не зовсім «так»?
— Ну… — завагалася Софійка. — Відчувалося, що він і Таня посварилися.
— Вони справді посварилися? — щось занотовував Сергій Петрович. — Коли?
— За день чи за два перед походом на озеро щось у них сталося, — говорила дівчина. — Але ні він, ні вона не хотіли нікому зізнаватися, що посварилися. Адже це був ще один привід для пліток, а плітки їм набридли.
— Чому ж вони пішли разом на озеро?
— Просто Вова домовився з Андрієм, Тарасом, а Таня — з нами…
— А Галя як себе поводила? — несподівано запитав Зеленський. — Вона ж була з вами?
— Була, — чомусь злякалася Софія. — А що?
— Я просто запитую — про всіх…
— Галя страшенно ревнувала Вову до Тані, — вирвалося у дівчини. — Тільки ви мене не видавайте!
— Я нікого не видаю, — спокійно відказав слідчий. — Усе сказане залишається в цих стінах. А найбільш важливе — в протоколах… Галя часом не погрожувала Тані чи Вові?
— При мені — ні, — запевнила Софійка. — Але вона ходила до якоїсь ворожки, аби та «привернула» Вову до неї! Сама розповідала! І хотіла зурочити Таню! Я точно знаю!
— Цікаво! — усміхнувся Сергій.
— А ви не смійтеся! — образилася Софія. — Вони тому й посварилися — через чари ворожки. А Таня взагалі якась дивна стала!
— Дивна — в чому?
— То притягала до себе Вову, то відштовхувала, а він страждав…
— Ну, так уже й страждав! — не повірив слідчий.
— Не те щоби страждав, — неохоче погодилася Софія, — але йому було неприємно.
— А Галі було приємно дивитися на все це? — уточнив Сергій Петрович.
— Гадаю, що так, — знітилася Софія.
— Ти не любиш Галю? — примружився міліціонер.
— А чого мені її любити?! — несподівано гаряче мовила дівчина. — Вона така… задавака!
— Хто останній бачив Вову на озері?
— Ну, здається, він із Танею йшов позаду, коли ми верталися… — згадувала Софійка. — Хоча ні! Всі йшли гуртом, за нами — Вова, а Таня так, знаєте, знехотя, поволі, тільки збирала речі. Наче не хотіла залишати озеро…