Леся не втрималася і сказала, що Марта написала чудову й проникливу поему про це, в якій усе відбувається, точнісінько, мов у житті. Дівчата почали вмовляти Галю прочитати. Вона трохи покомизилася, чомусь поозиралася, немов боялася, що хтось може підслухати її твір, а потім виразно, артистично прочитала зі спеціального, розмальованого трояндами зошита:
…Марта запнулася, обвела поглядом друзів і продовжила декламувати свою «поему». Мовилося в ній про те, що невідома Вона дуже необережно пристала на пропозицію Його разом піти на святкування дня народження. Все у них ішло добре аж до того моменту, коли Він хильнув зайвого. Як стало зрозуміло з подальшої оповіді, Він остаточно втратив самоконтроль і почуття сорому, незважаючи на протести дівчини. Сама ніч описувалася в поемі туманно, але основні моменти були зрозумілі кожному. Закінчення «творіння» було, як і очікувалося, трагічним. Зрозумівши, що всі вибачення хлопця ґрунтуються на небажанні відповідати перед законом, Вона вирішує покінчити з життям.
Марту слухали мовчки, не перебиваючи, уважно, немов найулюбленішого вчителя. Вона, в свою чергу, відчувши увагу і зацікавленість друзів, особливо чуттєво почала декламувати «прощальний лист» бідної дівчини:
Хтось із дівчат навіть схлипнув, стримуючи сльози. А язиката Юлька, навпаки, криво посміхнулася і з сарказмом запитала:
— І що це за жах? Суцільна графоманія! Ти сама таке написала чи здерла звідкілясь?
— Здерла?! — обурено почала було Марта, але її перебила Софійка, очі в якої вже були, як кажуть, на мокрому місці:
— Яка графоманія? Чистісінька правда! Саме так все й буває!
— Як у кіно! Про Модільяні! — запевнила тиха і зазвичай мовчазна Карина. — Я бачила фільм, але в ньому той чоловік-художник хороший, от тільки пив багато…
— Між іншим, — говорила ображена Марта, — я чула від сестри цю історію! Може, я й не поет, але я написала це за одну ніч!
— Одні Шекспіри кругом, — не здавалася Юля. — Ну, Марто, ти ж нормальна, класна подруга… Навіщо ж писати отаку пургу? На голову не налазить.
— Ну що значить «пурга»? — заступалася Софія. — До речі, у Шекспіра теж рим у поемах немає… Але ж яка точна та історія!
— У кого, у Шекспіра? — іронізувала Юля.
— У Марти! — сердилася Софійка. — Люди від кохання гинуть іноді! От!
— Я вважаю, що не вірити в любов — надто песимістично, — замислено мовила Карина. — Не віриш — не відчуєш.
— А я вірю у кохання в реалі, — зазначила висока і негарна Марина.
— Якщо кохаєш — то віриш! — вигукнула Леся.
— Золоті слова! — зраділа Марта. — Я і не думала, що ти можеш з таким почуттям говорити!
— А я гадаю, що ті люди, у яких не було кохання, в нього і не вірять… — меланхолійно мовила Карина.
— От з’явиться, і тоді повірять… — якось зловтішно додала Марта.
— А я не вірю в кохання. Може, мені ще зарано не вірити, але… Дивно якось дивитися на дівчат, які ночами плачуть через когось, — зізналася Юля. — А я — не плачу. Хоча іноді так хочеться закохатися…
— Просто ще твій час не настав! — гаряче мовила Софійка. — Повір, кохання існує!
— Ви не подумайте, що я хвалюся, — почала оповідати Марта, — але я одного разу йшла по дорозі з магазину, а навпроти — будинок мого хлопця.
— Віктора? — запитала Софійка.
— Та ні… Вітя уже у відставці… — відмахнулася Марта. Потім поясню. Але слухайте! І я побачила біля його під’їзду якусь фею в міні-спідниці, на шпильках. І вона тримала мого хлопця за талію! Не він її, а вона — його. В мене несподівано реакція спрацювала, і я дала йому кулаком в обличчя! Не ляпаса, а кулаком! А потім проминуло три дні, я знову йду з магазину. З балкона квартири виглядає його друг Макс і кричить: «Різко піднімайся! Бігом!» Я піднялася в квартиру, а там на підлозі сидить він зі склом у руках, а вони всі в крові! Жах! Хоч і не знаю, чи вони все так задумали, ну, спеціально для мене… Але його стало жаль, і я йому пробачила.