– І що тепер? – дурнувато спитав він.
– Я хочу бути твоєю дружиною, – сказала вона. – Ти ж не проти?
Сіроманець і зараз замислився, замовк на найцікавішому місці.
– Що ти їй відповів? – спитав Єгер.
– Нічого.
– Як це нічого?
– Так. Все! Забули!
– Чого ж ти раніше не розказував про неї? – спитав Єгер.
– Соромився.
– Ну й дурний, – сказав Маестро. – З таких якраз часто виходять нормальні дружини. Бо вони вже нагулялися, перебігали, як телиці, і тримаються сім’ї.
– У тому-то й річ, що вона не гуляла, – сказав Сіроманець.
– Як?… Хіба ти її де підчепив?
– У кожного це колись буває вперше, – сказав Сіроманець. – Навіть у будь-якої повії це буває вперше. У неї це сталося зі мною.
Ми навіть не перезирнулися. Щоб його не образити, ми дивилися в землю.
– Ти впевнений? – спитав Єгер.
– Я тоді був п’яний, як свиня. Але я їй вірю.
– І де вона тепер? – спитав я.
– Не знаю. Почався Майдан, потім війна… Не до того було. Хай, може, колись…
Сіроманець підвівся і відійшов за потребою в лісосмугу. А може, так пішов, щоб ми не пристібувалися до нього з дурними запитаннями.
– Як ти думаєш – він усе це вигадав? – спитав Єгер.
– Не знаю, – сказав я.
Може, й вигадав. Ми вже були в тому стані, що могло що завгодно приверзтися. Я чув, що в котрійсь бригаді одному хлопцеві під «Градами» зірвало дах і він, сміючись, почав розповідати, як зґвалтував козу. А тут – стриптизерка.
У мене міцна психіка, але уява буває хворобливою. Іноді вона малює таке, що Брейгель із Босхом відпочивають.
– Де ж ті генерали? – спитав Сіроманець, повернувшись із лісосмуги.
У нього був такий вигляд, що якби я зараз запитав його за «дружину», Сіроманець не зрозумів би, про кого мова.
– Там у лісопосадці пристигла дика алича, – сказав він. – Хочеш?
– Ні. Вона кисла.
«Хочу гречаної каші з котлетами», – ледь не вихопилося в мене.
Але я змовчав.
– Я б уже щось перекусив, – сказав Сіроманець.
Я подивився у дальній кінець дороги, обіч якої достигали соняшники, і мені привиділися два генерали. Вони повагом ішли в наш бік, сяючи погонами проти сонця. Фата-моргана. Це через соняшники. Я почувався божевільним Ван Гогом, якому сонце напекло голову. Потім, глянувши на село, що видніло на обрії, я не повірив своїм очам. Три тополі і хата під білим шифером. Це була наша родинна хата, що стояла в селі Тихий Став на Криворіжжі. «Матінко рідна, – подумалося мені, – це ж вони вже дісталися до мого села, і тепер ми його визволятимемо». Тихий Став, а далі Ганнівка, а там десь Вишневе, з якого щойно прийшов мій земляк Олег, водій беемпе… Ось чому він тут об’явився. Та ні, не може бути! Але ж диви, як буває – точнісінько наша хата й ті самі тополі… А потім у мені озвалися слова Василя Симоненка, які того дня ще не раз озивалися: «І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть».
Он же вони, тополі! Прийшли…
Нарешті нам сказали, що ніяких танків і генералів не буде. Розвідка повідомила, що Іловайськ майже чистий, але треба його прочесати, бо сепари, вони ж, як таргани, можуть бути в кожній шпарині. Такий генеральський кульбіт не сподобався нашому комбатові, але що мав робити? Виступив перед нами, як завжди, коротко: мовляв, мужики, зробимо. Раптом що – ніхто не буде забутий.
Потім ще був той розкішний двоповерховий особняк, у якому комбат зорганізував щось на зразок тимчасового штабу. Хтось із хлопців сказав, що це будинок тутешнього прокурора, який накивав звідси п’ятами разом з усім сімейством. Та виявилося – не з усім. Одного члена родини – попелясту кавказьку вівчарку з висячими вухами – прокурор залишив сторожувати дім, але зголоднілий пес, здається, тільки зрадів, коли побачив людей. Ми теж були голодні, бо нас підняли ще затемна, перед досвітком, коли нічого не лізе в горлянку, а після того була дорога, потім нас маринували під Грабським у чеканні танків і генералів, через те в декого вже скавчало в животі, а два холодильники в особняку були вимкнуті і порожні.
Поки комбат ділив сектори між сотнями, ми щипали дикий виноград, що вився на прокурорських балконах, і тоді я побачив тих двох хлопчаків, що гралися з голодною кавказькою вівчаркою. Інакше їх не назвеш, наших Хому й Аксьона, діти та й годі, у них ще й бороди не росли, і були вони схожі між собою, завжди усміхнені, завжди веселі й готові, шибеники, до якоїсь витівки. Їм би ще гратися, як оце вони гралися із собакою, їм би, футбольним фанатам, ганяти м’яча, що й робили вони, коли була змога, я ж кажу, геть тобі діти, та, коли я до них підійшов, обидва поздоровкалися по-дорослому, як здоровкаємося всі ми, азовці, не долоня в долоню, а стискаючи руку товариша біля ліктя, як вітали один одного легіонери і гладіатори, morituri, ті, що ішли на смерть, тому, стискаючи руку побратима трохи нижче ліктя, ми не знаємо, чи то ми вітаємося, чи прощаємося назавжди.