Агей, генерали! Ідіть сюди! На вoйну, курва, на вoйну! Хто вам сказав, що місто чисте, чия це розвідка донесла у ваші зарослі мохом вуха таку брехню, якщо там у кожній шпарині – у льохах, коморах, хлівах, на горищах – засіли бойовики. Чи ви самі до такого додумалися? Тоді за законом військового часу прошу до стінки, панове генерали, чи, як сказали б козаки-петлюрівці, до муру, авжеж, на розстріл, суки, бо он уже йде до вас новий міністр оборони Гризло, тремтіть, вийміть бакси з кишень, на тому світі вони не ходять, Гризло вас, підарасів, порішить особисто, хоч він, цей юний хлопчина, наймолодший чотовий у сотні, ще жодного разу не вжив слово «підарас», він червоніє від таких слів, ви, генерали, навіть не здогадуєтеся, що на світі є такі люди.
Та коли тут і там почали рватися гранати, коли осколок застряг у Гризловому бронежилеті, він, цей юний хлопчина з ніжною, як пух, бородою, підбіг до Маестро, підбіг до нашого сорокасемирічного діда Маестро, котрий воював на четвертій, але вже на своїй війні, котрий грав на всіх інструментах – від гітари до банджо, – так ось, наш чотовий Гризло, без п’яти хвилин міністр оборони, підбіг до Маестро й сказав таким голосом, що не вгадаєш, чи то був наказ, чи благання:
– Маестро! – сказав Гризло. – Прийми командування чотою…
Маестро змінився з лиця, Маестро підріс на голову, хоча в його віці вже не ростуть, хіба що по службі, як ось тепер, – йому довірив командування без п’яти хвилин міністр оборони, у бронежилеті якого застряг осколок якраз на тому місці, де під захисною пластиною було написано: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї», і далі вже нас повів Маестро. За ним пішли Гризло, Єгер, Сіроманець, а ген пішов Шухевич, Хунта, Палій, Мілан, Фінік, Солдат, пішли Гал, Змій і тінню пішов Тінь, пішов я, а зі мною пішов мій ровесник двадцятивосьмирічний Василь Симоненко, а з ним пішли верби і тополі, верби і тополі, верби і тополі, а горою за нами нога в ногу йшло околяса розпечене до білого сонце.
І тоді першим упав Хома.
4
Вранці я пішов у штаб до нашого Ідеолога. Ми його ще називаємо Одноріг. За тверду лінію, з якої його не зрушиш і танком. В однорогів немає або-або. Тільки – отак!
Розмова видалася, як і обіцяв Гризло, серйозна. Ідеолог сказав, щоб я взяв на себе обов’язки замполіта.
Я здивувався. По-перше, мені не подобалося це совєцьке слівце, а по-друге, який із мене замполіт?
Я йому так і сказав. Дивувало ще й те, що наш Ідеолог не страждав на рудименти минулого, а вигріб слово з чужої скрині.
– Ну, це умовно, – сказав він. – Назву посади можна придумати кращу.
– Навіщо думати? В УПА це називалося політвиховник.
– От бачиш? Ти вже готовий, – зрадів він.
– Чому я?
– По-перше, ти маєш педагогічний досвід. Викладав німецьку…
– У в’язниці, – сказав я. – У виправній колонії.
– Тим більше. Забув, як нам це знадобилося?
Він мав на увазі мої перемовини з начальником Маріупольської жіночої колонії. Тоді я справді знайшов «педагогічний» підхід до цього суворого чоловіка: як колега з колегою домовився, що його «підопічні», котрі відробляли норму в швацькій майстерні, пошиють чорним чоловічкам зелені уніформи з наметів. Однострої вийшли похватні, їх дехто носить і нині. Тільки Ідеолог даремно перебільшував мої педагогічні здібності. Наче не знав, що начальник колонії попросив зробити йому навзаєм одну делікатну послугу. Щоб ми допомогли йому повернути кіоск, який у нього віджали місцеві спритники. Ми так постаралися, що повернули йому три кіоски. Все одно вони були незареєстровані.
– А по-друге? – спитав я.
– По-друге, ти добре знаєш історію, гарно співаєш, знаєш напам’ять усю «Енеїду», легкий у спілкуванні…
– Ну, масовиком-розважальником я не збираюся бути.
– Та ні, ти будеш політвиховником, сам же кажеш.
– Я такого не казав, – вперся я.
– Як не казав?
– А так. Я тільки назвав саме слово, а що буду політвиховником – не казав.
Я набичився, щоб показати йому, що я не такий легкий у спілкуванні, як декому здається.
– Я думав, для тебе це буде почесна місія, – сказав він.
Ого! – місія.
– У нас начебто й немає кого виховувати, – огинався я.
– Ти будеш займатися не стільки особовим складом, як зв’язками з громадськістю, – пояснив Ідеолог. – Тому я й згадав тюрму. Нам треба більше спілкуватися з місцевим населенням, з органами адміністрації, з осередками культури. На цьому полі у нас не менше роботи, ніж на війні.