Кермував «козою» Єгер і, за великим рахунком, віз він до Маріуполя не кого-небудь, а політвиховника полку «Азов» (уже не батальйону, а полку) Маляра, котрий їхав до міста у справі державної ваги.
Відтоді, як я перебрав на себе місію політвиховника, моя дорога часто пролягала до Маріуполя. Можна сказати, що я взяв це місто під свою особисту опіку. Уже другого дня після мого призначення я поїхав до маріупольського театру, який чомусь називався Донецьким академічним російським драматичним театром. Спершу я подумав, що це якась донецька трупа перебралася до Маріуполя на час війни, аж ні – виявляється, цей мистецький заклад давно називався Донецьким обласним театром, хоч стояв він у славному місті Маріуполі, як і годиться, на Театральній площі. Ну, так, якби наш скромний Криворізький театр драми і музичної комедії імені Тараса Шевченка називався Дніпропетровським. Але не про те мова.
Мова про те, що я ще під час взяття Маріуполя завважив цю небуденну споруду з чотириколонним портиком і дав собі слово, що колись неодмінно сюди завітаю.
Єгер підігнав «козу» до самого портика і, як завжди, засумнівався:
– Може, вдвох зайдемо?
– Ні, – сказав я. – Не треба лякати людей.
Потім зайшов до театру і швидко знайшов кабінет директора.
У передпокої за столом сиділа миловидна дівчина, яка округлила на мене більше налякані, ніж здивовані очі.
– Ви куда?
– Туда, – сказав я і, не чекаючи запрошення, зайшов до директора, котрий, на диво, виявився на робочому місці.
Він теж не зрадів моєму візиту, проте чемно підвівся з крісла. Це був уже літній сивий чоловік з короткими вусами. Він мені когось дуже нагадував, але я не міг згадати кого.
Я назвався політвиховником полку «Азов» і запитав, як до нього звертатися.
– Чекалєнко, – сказав він. – Грігорій Алєксандровіч.
«Ого! – подумав я. – Невже родич славного мецената Євгена Чикаленка, котрий любив Україну до глибини власної кишені?»
– Чєм обязан? – спитав він, наче ми з ним грали у п’єсі і йому треба було так спитати.
– Може, ми спершу сядемо?
– Да-да, канєшно!
Ми сіли, я зняв з голови мазепинку, автомат поставив між колін. Потім без зайвих передмов сказав, що мене дивує репертуар їхнього театру.
– Нє понял, – сказав він і раптом перейшов на українську. – Що вас дивує?
– У вас немає жодної української вистави.
– Он як! – Чекаленко силувано усміхнувся. – А хіба ви не знаєте, що у нас театр російської драми?
– Знаю, – сказав я, твердо дивлячись йому в очі. – Але ж часи змінилися.
Він не витримав мого погляду і скосив очі на автомат.
– У нашому репертуарі є «Ніч перед Різдвом» Гоголя.
– Це не те, – похитав я головою.
– Як не те?
– У Маріуполі є чимало людей, які хочуть дивитися вистави українською мовою.
– У нас рускоязичний город, – сказав він.
– Ні, – заперечив я. – Маріуполь розмовляє південно-східним наріччям української мови. Так, лексика переважно російська, але фонетика, синтаксис українські з деякими грецькими впливами.
– Молодий чоловіче! Дайте мені доробити до пенсії.
– Доробите, – сказав я. – Тільки добре подумайте над тим, про що ми тут говорили.
Я підвівся, кинув автомат на ліве плече й зодягнув мазепинку.
– Приємно було познайомитися, Григорію Олександровичу, – подав йому руку. – З вашого дозволу я ще навідаюся. До зустрічі.
І справді, я ще не раз навідувався до театру, але більше не міг застати Григорія Олександровича на робочому місці. Тривалий час він був на лікарняному, то їздив десь у відрядження, то брав відпустку. Я вже почав домагатися зустрічі з головним режисером, однак і того чорти носили десь далеко поза театром. Тоді я залишив секретарці номер свого мобільного і сказав, щоб Чекаленко сам мені подзвонив, коли з’явиться, хоч був певен, що швидше рак засвистить у дві клешні, ніж той до мене обізветься.
Сказати, що ми з Єгерем даремно палили бензин до Маріуполя, не можна, бо, окрім театру, я мав там ще купу справ по різних установах. Заходив у мерію, виступав в університеті, зустрічався з працівниками освіти й культури. Останнім часом мене більше цікавили місцеві поети, музиканти, учасники художньої самодіяльності, бо надходила перша річниця звільнення Маріуполя і я хотів, щоб ця дата – 13 червня – була відзначена з честю. Я вважав, що на концертну програму не варто запрошувати київських зірок, маріупольці мають усе зробити власними силами, бо це насамперед їхнє свято і вони повинні взяти його якомога ближче до серця. Я навіть уявляв собі невеличкий парад – без помпи, без танків і артилерії, а таку собі майже домашню дефіляду, коли головним проспектом від площі Визволення до бульвару Богдана Хмельницького проїде наша «Залізяка» (славнозвісний панцерник, який ми зробили з КамАЗа, укріпивши його сталевими пластинами та арматурою), а за нею, нашою славною «Залізякою», пройдуть азовці, котрі пам’ятають вовче око місяця над аеропортом і гарячий, як пекельна смола, асфальт, що втікав із-під ніг тієї спекотної п’ятниці.