– О, слухайте! – вигукує Штепа, потягши добрий ковток уманського «жигулівського». – Зараз цей чмошник скаже, що треба міняти систему!
– Потому што нада мєнять сістєму, – цілком серйозно каже товстун. – Пока ми нє памєняєм сістєму, нічєво у нас нє палучіцца.
– Ну да! – вигукує Штепа. – Ніхто, бля, не винен, тільки система! Ні Яник не винен, ні Рижий, ні Ахметка, ні Пшонька, ні Кровосісі, ні Чикатило, ніякий поц не винен, тільки одна система. І Гнат не винуват, і Килина не винна, тільки хата винувата, що пустила на ніч Гната.
Але перед Шустером уже стоїть міцний, як брила, чолов’яга (такого довбнею не завалиш), і надбрів’я над його нерухомими очима теж нагадують дві брили. Від нього навіть через екран повіває легким запахом коньяку. Шустер запитує, чому досі немає ясності в газовій сфері, чому з людей луплять три шкури за газ?
– О! – вигукує Штепа. – Зараз цей барига скаже, що в усьому винна Юлька, яка підписала кабальну угоду… Давай, вали на папєрєдніков!
– Ну, ви ж знаєте, – каже бриластий чолов’яга, котрого довбнею не завалиш, – що в цю кабалу ми потрапили ще тоді, коли Юлія Володимирівна підписала…
Ми вже далі не слухаємо, ми іржемо, як жеребці, аж пиво йде носом, і з нетерпінням чекаємо, коли мікрофон візьме наступна Штепина жертва.
І вона, ця пузата жертва з вологими губами і пухкенькими щічками, нарешті отримує від Шустера запитання, дуже складне запитання, треба сказати, а саме: якою ж врешті-решт має бути ота всіма омріяна, всіма вистраждана, всіма очікувана система влади?
– Прозорою! – кричить Штепа. – Система, бля, повинна бути прозорою і відкритою!
– Тут є два головні критерії, – каже черевань із пухкенькими щічками. – Прозорість і відкритість…
– Авжеж, система повинна бути прозора й відкрита, як горілчана вітрина, – додає Штепа. – А ти, чмо, ще скажи про європейські стандарти! – входячи в раж, кричить Андрій, і черевань слухняно повторює:
– Нам не треба винаходити велосипед, є ж європейські стандарти…
– І європейські цінності! – додає великий провидець і медіум Штепа. – Ти, злодюга, забув про головне – про європейські цінності, які ти вивіз на Кіпр.
– І європейські цінності, – повторює на екрані бідолаха, після чого ми вже лежимо на підлозі, ми качаємося і рвемо пупи, ми всцикаємося зо сміху, а Штепа поважно відкидається на спинку крісла-гойдалки і надовго завмирає, як і годиться великому провидцю ще й медіуму, котрий під час такого сеансу виснажується, а то й зовсім знемагає.
Потім Андрій уже наполегливіше просить вимкнути зомбоящика. Він хоче, щоб ми заспівали. Сам Штепа не співає ніколи. Тільки слухає. І ніхто не вміє так слухати пісню, як він. Особливо коли ми з його ж таки земляком і товаришем Миколою Вечором, котрий приїздить до нас разом з Андрієм, заводимо «Тиха, тиха надворі погода, та й немає милого з походу». Потім той милий таки повертається з походу і застає свою кохану з дитиною на руках.
А вона й каже:
Він не вірить:
Тоді ревнивець, не в тім’я битий, геть притискає кохану до стінки:
Вона бачить, що вже не викрутиться, та й каже:
По Штепиній щоці змійкою сповзає сльоза. Йому невимовно жаль і козака, якого зрадила мила, і дівчину, що нагуляла дитину, і дитя, що лишилося байстрям, і того нетягу, що покинув свої карі очі, і жаль навіть вигадану циганку Дуню, яку ні за що, ні про що хотів доганяти козак. Штепі жаль їх усіх разом, йому жаль усього цього світу, так невимовно жаль, що він соромиться своєї жалісливості і тихо-тихенько каже:
– Я б їх, сук, усіх перестріляв.
6
Ми з Єгерем уже доїжджали до Маріуполя, коли він, ніби вгадуючи мої думки, спитав:
– А чому вони такі грубі, ці баби?
– Які баби?
– Скіфські.
– Ну, чому ж грубі?
– Ти подивися, які досконалі скульптури на той час були у греків. Навіть тепер таких ніхто не витеше. А це якісь одоробла.
Єгер зачепив мене за живе.