– Ти змогла б отруїти мене?
– Легко, – сказала вона.
А недавно я вирішив перевірити, чи не змінила Ангел своїх поглядів на зраду під час війни. Подзвонив і між іншим сказав, що маю тут ще одну жінку. А що? Це ще не найгірше, що могло тут статися.
– Вона красива? – спитала Ангел.
– Так, дуже. Просто богиня.
– Як її звуть?
– Лада. Вона врятувала мені життя.
– Дай, Боже, вам щастя, – сказала Ангел. – А я пішла.
– Куди?
– Зілля копати. Сьогодні якраз неділя.
Оскільки розіграш не вдався, я розповів їй про скіф’янку, оминувши, звичайно, обставини, за яких ми з нею зустрілися. А решту все розповів.
– Ти казав, вона врятувала тобі життя, – не забула Ангел.
– Ну, то я так… Берегиня ж! – згадав я Сіроманця.
– Коли в тебе ротація?
– Скоро.
– Мушля! Я це чую від тебе вже більше…
– Думаєш, я не скучив?
– Скажи як? – попросила вона.
– Приїду – і покажу.
Якийсь час ми обоє мовчимо. Ми думаємо про одне. Равлик залазить у свою мушлю, і кожна клітинка його тіла знаходить свій паз. Такого щастя довго не витримаєш, тому ми прощаємося.
– Вітання твоїй Ладі, – каже Ангел.
Моїй Ладі. Вона, друга моя любов, досі стояла там, під обстрілами, а мені все не було як дотримати своєї обіцянки. Недавно в Широкиному були Єгер із Сіроманцем, і мені дуже кортіло запитати у них, чи не бачили часом скіф’янку, але я не спитав – посоромився.
Єгер привіз мені звідти подарунок. Він заскочив до бібліотеки, яка зсередини вигоріла до тла, і знайшов там одним – одну вцілілу книжку. Це був «Кобзар» Тараса Шевченка. Єгер каже, що коли він взяв обгорілого по краях «Кобзаря», то на нервовому зриві відразу почав його перечитувати, і йому здавалося, що Шевченка він читає уперше.
Тому я розумію, який дорогий подарунок зробив для мене Єгер. Як розумію і те, що саме «Кобзар» уцілів там невипадково.
Тепер мій вірний друг Єгер сидів у «козі-мітсубісі» на Театральній площі, 1, біля чотириколонного портика духовного храму, на місці якого колись давно стояла церква Святої Марії Магдалини, а я вже заходив до кабінету Григорія Олександровича Чекаленка: здоровенькі були, давно не бачилися.
7
За цей час, що ми не бачилися, Григорій Олександрович помолодшав, посвіжішав (ніхто не діяв на нерви) і його сиві вуса підківкою загнулися вниз, як у Назара Стодолі. Навіть райдужні оболонки в його очах відмолоділи, у них світилася якась загадкова лукавинка.
Григорій Олександрович чемно розпитав мене про наші полкові справи, про Широкине, Лебединське, потім сказав, що Путіну ніколи не взяти Маріуполь, бо в цьому місті не те коріння, що він думав. Московська розвідка тут явно прорахувалася і підвела під дурного хату не лише Путіна, але й весь російський народ.
Я не вступав у дискусію. Для маріупольця це була прогресивна думка.
Але спитав:
– Ви впевнені?
– Так, – сказав Чекаленко. – Вони ніколи не візьмуть Маріуполь, я в цьому переконаний, бо, крім усього, ще маю шосте чуття…
Я запитував його зовсім про інше, але й ця відповідь мені сподобалася. Особливо про шосте чуття. Його, це чуття, не можна мати постійно. Воно відкривається в людині – і то не в кожній – лише за виняткових умов. У нашій сотні шосте чуття чи, певніше сказати, третє око було відкрилося у Хунти. Хунта – це легенда нашого полку, найкращий у світі фехтувальник на шаблях, боєць, який самотужки вийшов з іловайської пастки. Хунта розповів, що коли біг містом, то раптом сталося диво: він наперед бачив, де яка вуличка, де яка стежка, де який паркан, ворота і лаз-перелаз. Біжу, каже, й знаю, що он за тим поворотом буде аптека, а там далі школа, спортивний майданчик, садок… Біжу – так і є, так і є, Господи, все точнісінько так, як мені уявлялося, хоч я ніколи в житті там не був. А на одному подвір’ї, через яке перебігав Хунта, мав бути злющий-презлющий пес завбільшки з теля, справжнісінький вовкодав, якого наперед бачив Хунта, але вибору в нього не було, мусив перейти це подвір’я, і він справді побачив велику, як голуб’ятня, буду, а в ній сидів велетенський пес-вовкодав, проте він і не гавкнув на Хунту, навіть не писнув, тільки сумно поглянув услід. «Видно, той барбос на нашому боці», – сміявся Хунта уже в шпиталі, бо третє око хоч і врятувало йому життя, та не вберегло від поранення. Не така то була катавасія, щоб вийти геть сухим із води, казав Хунта, але от що цікаво і прикро: у шпиталі шосте чуття його покинуло. «Видно, воно приходить разом із небезпекою, – зробив висновок Хунта. – І що ви мені не кажіть, але є в людині якась вища сила, є, є, вона, ця сила, захована не тільки над нами, але й у нас самих».
Яким було шосте чуття у Григорія Олександровича Чекаленка, я не знаю, та він мені сьогодні подобався, цей майже однофамілець (з різницею в одну літеру) великого мецената Євгена Чикаленка. А потім мені здалося, що це шосте чуття відкрилося і в мене, бо Григорій Олександрович раптом спитав:
– А ви читали спогади Євгена Чикаленка?
– Так, – сказав я.
– І про кацапів читали? – зрадів він.
– Про кацапів щось не пригадую, – збрехав я.
Мені дуже хотілося, щоб він розповів мені ту кумедну історію. У нього, театрала, це мало б вийти дуже цікаво. Євген Чикаленко описав смішний випадок зі свого дитинства, коли їх, малих, батьки лякали кацапами. Ті кацапи іноді заходили в село у червоних сорочках, підперезаних мотузками, патлаті, з довгими бородами, і батьки лякали дітей, що ось, мовляв, коли ви не будете слухняними, то прийдуть кацапи і вас заберуть. Однієї ночі хтось почав гатити у двері хати. І грюкав так гучно, що попрокидалася навіть дітлашня. Бідолашні були впевнені, що прийшли кацапи їх забирати, і від страху цокотіли зубами. Аж виявилося, ні – то грюкав у двері їхній пес. Хтось звечора забув на ганку глечика з молоком, собака його занюшив і ну хлебтати. Дохлебтався до того, що застромив голову аж до дна, а витягти її не може. Тоді бідний псисько підійшов до дверей і став гатити об них зодягнутим на голову глечиком.
– Розкажіть, – попросив я.
Мені в житті не доводилося бачити цікавішого оповідача. Григорій Олександрович розповідав губами, очима, вухами, вусами, розповідав кожною зморшкою на чолі і навіть шиєю, коли показував, як пес розмолотив на голові гладущика, але на шиї у нього залишився череп’яний обідок, вважай, череп’яний нашийник. Особливо смачно Чекаленко показав, як той переляканий пес уже біг вулицею, а вслід за ним мчали всі неприв’язані сільські собаки, витріщивши очі на глиняного нашийника. Тут Григорій Олександрович підхопився з крісла, дрібно затупотів ногами, показуючи, як біжить зграя псів, смішно витріщив очі, точнісінько так, як витріщали їх спантеличені собацюри.
Ми реготали обоє до сліз, від задоволення я теж затупотів ногами, ми плескали себе по колінах, ми вже не сміялися, а гарчали, як ті нічні пси. Це нас так зблизило, що Чекаленко, відсапавшись і відкашлявшись, запитав:
– Може, по п’ятдесят коньячку?
– Ні, – похитав я головою. – Я ж на службі.
– А я хіба де?
– Ви творча людина, – сказав я. – Вам можна.
– Жаль, – щиро пошкодував Григорій Олександрович, хоч, видно було, йому сподобалося, що він творча людина і що йому можна. – Є серйозний привід.
Чекаленко дістав із шухляди цупкий конверт і кинув його переді мною таким недбалим царським жестом, наче там було щонайменше тисяча баксів.
– Це вам!
Але там було значно більше.
Я дістав із незапечатаного конверта тверду крейдяну листівку і прочитав: