– Про що?
– Батько, мабуть, здогадується. Дзвоню якось, а він питає: «Ну що, синку, багато вже цеглин поклав?» Я не лічив, кажу. «І правильно робиш, – каже він. – Не лічи». От старий лис! Думаєш, він скаже нені?
– Ні, – заспокоїв я Сіроманця. – Він же твій батько.
Йому, видно, сподобалася така відповідь, бо, трохи помовчавши, Сіроманець сказав:
– Маю до тебе велике прохання. Ти ж мій земляк…
– Кажи.
– Якщо раптом… Якщо зі мною щось станеться, ти колись зайдеш до моїх і попросиш від мого імені пробачення. Обіцяєш?
– Обіцяю, – сказав я. – Тільки не те, що ти думаєш.
– А що?
– Я зайду до них і скажу, що на тебе, вайла дурного, впала з верхотури цеглина.
– Дякую, – сказав Сіроманець і засміявся своїм приглушеним смішком: х-га-га.
Він мене зрозумів.
Я знаю, чому саме ця розмова пригадалася мені після того, як мінометне стрільно вибухнуло біля стайні. Бо за хвилину до того Сіроманець пропонував розпочати зачистку саме звідти, але Єгер сказав, що ні, спершу підемо до будинку. І як тільки вони сховались у проймі дверей, я, тримаючи автомат напоготові, заглянув за причілок і раптом угледів те диво. Угледів оголену постать, що всією собою кликала мене до себе. Та я ще не встиг намилуватися нею, як на тому місці, куди пропонував іти Сіроманець, гахнула міна. Гримнула з такою силою, що мені здалося, наче вона розірвалася в моєму правому вусі, а коли в повітрі засвистіло ще одне стрільно, я умить опинився біля красуні і припав до її теплого лона. Притулився до теплого каменя, бо це була справжнісінька скіфська баба. Тієї ж миті вона здригнулася від ударів осколків, які з противним скреготом дзизнули об камінь.
Звідки? Звідки ти тут узялася?
Я підвівся і став її розглядати. Скіф’янка мала зовсім невиразне обличчя, обшмугляне тисячолітніми дощами, вітрами, негодами, і на тому обличчі не було ні рота, ні носа, ні губ, лише проглядали виїмки очей, і мені ввижалося, що вона прозирає мене тими очима наскрізь. У неї були продовгуваті обвислі груди (мабуть, через те її називають бабою), а найвиразніше, що вона мала, – це руки, цнотливо складені внизу живота, і в тому був, як на мене, якийсь особливий знак, була якась глибинна суть, якої я ще не міг збагнути, але мені чомусь стало моторошно.
Можливо, то був страх, який знагла прокидається у твоєму єстві, коли землю й повітря шматують вибухи, та я був певен, що цього разу волосся на моїй голові заворушилося від чогось іншого.
– Ні фіґа собі! – почув позад себе голос Єгеря.
– Ну й ну! – здивувався і Сіроманець. – Як вона тут опинилася?
– Поцупили, – сказав Єгер. – Той, хто тут жив, викрав її з якогось музею чи заповідника.
Мене трохи розчарувало Єгереве припущення, хоча, швидше за все, так воно і було. Нині музейні реліквії часто перекочовують до приватних осель. Ось і цей фермер не пас задніх.
Але… але… але ж…
Мені спала одна мудра думка, якою я не наважився поділитися з хлопцями. Ще подумають, що мене тут контузило.
Я зайшов скіф’янці за спину і побачив на ній три свіжі зарубки, вищерблені осколками.
– Вона врятувала мені життя, – сказав я.
– Баба? – не повірив Єгер.
– Це не баба. – Я доторкнувся до свіжих зарубин у камені. – Це жінка.
– Чому ж у неї такі обвислі цицьки? – знов не повірив Єгер.
– Чому? – я трохи помовчав, шукаючи найпростішу відповідь, потім сказав: – Тому, що ці груди вигодували ціле плем’я.
Єгер, який ставив усе під сумнів, знов хотів щось заперечити, але на паску в нього затріщала рація, і ми почули голос нашого чотового Гризла (от хто взяв собі позивний із розумом – за прізвищем холодноярського отамана Семена Гризла). Чотовий дав команду на збірку.
Той день минув щасливо для всіх азовців. У нас не було навіть трьохсотих, і Сіроманець сказав, що, може, це завдяки тій берегині, що якимось дивом опинилася в нашому секторі. Цей Сіроманець мені подобався дедалі більше: по-перше, з його слів виходило, що скіф’янка сама опинилася на тому подвір’ї, а не притягнув її туди якийсь фермер-хапуга, а по-друге, Сіроманець уже засвоїв навіть таке слівце, як берегиня. Логічно: якщо вберегла, то берегиня.
Уже на базі я дізнався, що в 23-й бригаді, яка того дня співдіяла з нами, загинуло двоє. Один із них, дев’ятнадцятирічний хлопчина, навіть не встиг узяти собі позивний. Його називали Вовчик.
2
Жоден добровольчий батальйон не має такої розкішної бази, як наша. Це колишня дача президента-втікача, яку він змостив собі, ще як був губернатором Донеччини, а згодом, коли оселився в Межигір’ї, передав ці володіння своєму старшому синові – Стоматологу.
Маєток лежить на березі Азовського моря в селищі Урзуф, яке раніше належало до курортної зони, а тепер опинилося в зоні АТО, як називають четверту російсько-українську війну брехливі політики та шанувальники чорного гумору. Торік у квітні найманці Стоматолога почали тут збирати всіляку сепаратистську сволоту, запасатися зброєю, а вже 26 травня ми, будучи ще чорними чоловічками, без особливих зусиль захопили маєток для власних потреб. Тоді ходило багато чуток про чорних чоловічків, котрі невідь-звідкіля з’явилися на Донбасі. Чорне завжди більш загадкове і небезпечне, ніж зелене чи синє, – чорні запорожці, чорні прапори, чорні клобуки… А вся штука була в тому, що ми, не маючи військового обмундирування, зодяглися в дешеві чорні роби цивільних охоронців без будь-яких розпізнавальних знаків.