Ще більше тоді говорили про величезний арсенал зброї та неймовірну суму грошей, що начебто ми захопили на цій латифундії, але то були перебільшення. Маєток виявився відносно скромним, тут не було й тіні межигірського блиску й пишноти, своїми корпусами, флігелями та іншими прибудовами ця резиденція радше нагадувала посередній радянський санаторій. Навіть меблі тут були дешеві, такі собі шафи-стільці, хіба що подекуди в холах стояли м’які крісла. Воно й зрозуміло: колишній господар та його чада давно втратили інтерес до Урзуфу як зони свого відпочинку чи оздоровлення. Якщо тут і були колись предмети надмірної розкоші, то вони щезли безслідно, як золотий батон з Межигір’я, що давно перетворився на міф.
Але нас, чорних чоловічків, така база цілком задовольняла, хоча й не було там місця для комфортного спання всьому батальйону, тому деякі приміщення ми облаштували під касарні. Щоб надати цій обителі людського вигляду, я розписав її вхідну браму (псевдо Маляр зобов’язувало) на свій смак – посередині зобразив емблему «Азову» з латинської, власне староукраїнської літери «N», яку посередині перетинає впоперек літера «І» – ідея нації, – а по обидва боки емблеми намалював двох козаків у червоних жупанах a la Базилевич, котрий так класно ілюстрував «Енеїду» Котляревського, що я ще студентом вивчив цю поему напам’ять. Лише тут я недавно дізнався, що мій улюблений художник Анатолій Базилевич виріс у Маріуполі.
До того ж маріупольська майстриня Оля Черьомушкіна розмалювала майже півтораста метрів фасадної огорожі петриківським розписом так, що нашу базу вже можна було б заносити до Книги Гіннеса. Тільки навряд чи хто приїде до нас від тієї поважної установи. З маріупольської адміністрації приїжджало два чуваки, то відразу витріщилися на емблему «ідея нації» й запитали – а што ета за свастіка у вас нарісована?
– Це Гітлер, – сказав я. – Він намальований у манері абстракціонізму. Хіба ви не впізнали Адольфа Гітлера?
Вони мовчки проковтнули мій жарт, проковтнули його у прямому розумінні, я навіть бачив, як ворухнулися борлаки на їхніх горлянках, та й що їм лишалося робити, якщо це вже було після того, як чорні чоловічки взяли Маріуполь. Як зараз пам’ятаю той спекотний день 13 червня, асфальт плавився і грузнув під ногами, п’ятниця була, пекельна п’ятниця, а ще більше пам’ятаю ніч, коли ми перед наступом ночували в аеропорту. Кажу ночували, а ніхто ж не стулив і ока, така тривога тремтіла в усьому тілі, в кістках, у волоссі, нерви були на межі. Ще й повен місяць висів у небі, як вовче око, – круглий, ясний, у синьому обручі. Такий місяць ще був на Майдані, коли горів Будинок профспілок, а в ньому горіли наші хлопці, і висів той місяченько так низько, що його діставав чорний дим, його діставало навіть криваве полум’я, бо ясний диск раптом перекреслила багряна блискавка, і на якусь хвилю мені відібрало тяму, не міг пригадати, де я тепер і на якому світі.
А над Маріуполем теж стояв такий місяць, який не дає заснути і в мирну годину, він дивився згори вовчим оком ще й на світанку, коли о четвертій вишикував нас комбат Білецький. У блідому світлі лице його було теж бліде, аж біле, він звернувся до нас дуже коротко. «Мужики, – сказав він, – раптом що – ніхто не буде забутий». І стояли перед ним «мужики» ще ті – вісімнадцятирічний Хома з Волині, дев’ятнадцятирічний ультрас Аксьон із Луганська, двадцятирічний Гризло з-під Києва, багато нас там таких стояло, котрі безоглядно покинули університети, покинули свої родини, залишили недоцілованих дівчат, втекли від жінок, та під ту місячну хвилю нас менше за все цікавило, чи забуде нас хто, чи ні, ми поривалися вперед, ми знали, на що і за що йдемо, але мені сподобалося, що комбат не говорив про Україну, не говорив про святий обов’язок, а тільки так, коротко: раптом що – ніхто не буде забутий.
Від «раптом що» Бог милував, ми очистили місто малою кров’ю, трьох бійців поранило, один трьохсотий був дуже тяжкий, але хто і якими дозами може виміряти більшу чи меншу кров?