Єгер розчохлив трофейного ножа. Я бачив, що його, як завжди, доймає сумнів.
– Ти йди, – сказав він. – Іди до Сіроманця, а я тут ще дещо огляну.
Я з полегкістю пішов на гніздо, ковтаючи нудоту, що підступила до горла. Знав, що зараз Єгер проробить ще одну процедуру, яка мені не сподобається. Ні, він не відрізатиме вуха чи носа, але розпанахає ножем одяг на тих місцях, де найчастіше роблять татуювання.
– Ну, що там? – спитав Сіроманець.
– Одного завалили, – сказав я. – А була група.
– Дивно, – мовив Сіроманець.
– Що ж тут дивного?
– Що завалили тільки одного, – сказав Сіроманець.
– Єгер каже, ще одного поранили. Його винесли.
– Дивно, – сказав Сіроманець.
– Що дивно?
– Що його винесли. При такій катавасії вони рідко це роблять.
Сіроманець закурив і сховав сигарету в рукав, хоча вже розвиднилося.
Підійшов Єгер.
– На грудях двоголовий орел, – сказав він.
– Ну, звісно, – Сіроманець затягнувся цигаркою і випустив дим у руду бороду. – Завдали ми собі клопоту.
– Чим? – спитав я.
– Його треба закопати. За день він засмердиться, і тут не буде чим дихати.
– А може, по нього ще прийдуть? – подумав я вголос.
– Може бути й таке, – сказав Єгер. – Тримаймо носа за вітром.
І тут до нас долинув гуркіт мотора.
Десь далеко під лісосмугою ревів БТР, який, без сумніву, рухався до нашого блокпосту. Але, на щастя, рухався з нашого боку. Видно, там чули стрілянину і тепер поспішали з’ясувати, що тут сталося. Хоча допомоги ми не просили.
Напруга спала, і я згадав свій сон. Побачив потріскане обличчя, виїмки очей і круглий рот, що прорізався в камені.
Чорт забирай! Як таке може бути?
А ще я подумав, що їй там не місце, де стоїть вона зараз.
Я заберу її звідти. Хай там що, а за першої слушної нагоди я її заберу.
3
Повернувшись на базу (після того як нас замінили на блокпосту), ми пішли скупатися в Озівському морі.[3] Хоча наша обитель стояла на його березі, таке задоволення нам випадало нечасто. Та після гарячої роботи я завжди поривався до моря, щоб зняти стрес. Тупо лягав на мілководді й чекав, поки все в мені вляжеться. Єгер із Сіроманцем плавали, пірнали, пирхали водою, як слони, а я лежав на мілині і вслухався, як вода гамує в мені легенький дрож.
До нас приєднався чотовий Гризло. Він вийшов на берег з автоматом і книжкою (зі зброєю ми не розлучалися ніколи), і я косував одним оком, як він роздягається. Мені подобався Гризлів оголений торс – зліва, де серце, на його тілі був витатуйований увесь декалог українського націоналіста.
У Гризла ще по-юначому добре, відкрите лице і борода, відрощена на раніше не голених щоках та підборідді, ніжна, як пух. Він не курить, не п’є, не вживає лайливих слів і червоніє, коли поруч нього матюкаються. Гризло – справдешній націоналіст. Бо у нас же як? Якщо ти розмовляєш своєю мовою, наприклад, у Києві, Харкові чи в Кривому Розі, то ти вже націоналіст. Україна в цьому справді унікальна країна, яких більше немає у світі. Тут націоналістами називають людей тільки за те, що вони розмовляють своєю мовою. А якщо ці самолюбці ще й хочуть, щоб із ними також говорили по-їхньому, тоді бери вище – це вже нацисти, расисти чи щонайменше фашисти. Такі ми, українці. Тому так і живемо. Обираємо собі владу завжди з чужинців, щоб нас, боронь Боже, не назвали ксенофобами. Обираємо перевертнів, чмошників і бариг, щоб часом до керма не дорвався якийсь націоналюга-фашист, котрий поставить у центрі Києва пам’ятник Бандері і заборонить на телебаченні російські серіали.
Візьміть хоч би й цього Гризла. Для нього свято – це бій. Для когось свято – це Восьме березня, Перше травня, День податківця, День митника чи бухгалтера, а для Гризла – бій. «Ну, і що він зробить в економіці, яка понад усе?» – спитають бариги і чмошники. Але я хотів би, дуже хотів би, щоб наш чотовий став бодай міністром оборони. Тоді ми багато чого дізналися б – хто зливав, хто грів руки, чому війні не видно кінця. Хоча ми й так знаємо чимало. Уже всі бачать, звідки ноги ростуть, а що вдієш? Націоналісти, фашисти, расисти й нацисти на війні. А «в миру» толерантні, гуманні, помірковані демократи. Якось ми затримали бариг із пом’ятими вухами, що розкопували водогінні труби на металобрухт, – і з тими не змогли нічого зробити. Їхній старший кудись подзвонив, і через хвилину на зв’язку вже був наш командир. Він сказав, що права рука міністра МВС веліла відпустити затриманих, бо вони під прикриттям «сантехніків» працюють на нас. Ми, скреготнувши зубами, їх покошмарили, а потім таки відпустили.