– Правильно, – сказав Маестро. – Розмір має значення.
– А як на мене, то нічого не має значення, – випустив дим у руду бороду Сіроманець.
– Тобто?
– Усе залежить від удачі.
– Удачу треба ловити, – сказав Маестро. – Вона сама не приходить.
– Авжеж, – погодився Сіроманець. – Сама приходить тільки вона.
– Хто? – спитав Єгер.
– Х-га-га. Смерть, хто ж іще?
– Знайшов, про що говорити.
– Смерть – це не найгірше, що може бути, – сказав мій земляк Олег.
– А що? – спитав Єгер.
– Полон.
– Полон?
– Чув же, що вони витворяють?
Я знав, що зараз про це не можна говорити і думати. Від теперішніх наших думок і настрою багато залежало. Але єдине, що справді до тебе приходить само, – це думка чи згадка, яку ти не можеш прогнати. І оскільки мова зайшла за полон, то я не міг не згадати Ядра. Позивний Ядро він дістав за те, що був метальником ядра і займав призові місця на різних змаганнях. Сам маріуполець, Ядро виріс у цьому місті таким націоналюгою, яких у Львові чи в Коломиї ще пошукати. На його здоровому, м’язистому тілі не було живого місця від татуювань, шкіра Ядра являла собою велику енциклопедію нашої символіки – від тризуба і Святослава Хороброго до Чорного Сонця та павутини. Ядро був класним снайпером і мав таку світлу голову, що ми бачили його щонайменше мером Маріуполя.
– Маляре! – зверталися до мене хлопці. – Ти ж намалюєш Ядрові бігборди на виборчу кампанію?
– Безоплатно! – казав я. – Його круглу, як ядро, пику я намалюю під циркуль.
– Ні, ми цілком серйозно.
– А я хіба як?
І далі ми вже змагалися, хто придумає краще гасло на бігборд майбутнього мера Маріуполя Ядра.
– Тому, що справедливий! – вигукував Сіроманець.
– Тому, що послідовний!
– Тому, що скромний і совісний!
– Тому, що почує кожного! – кричав ще хтось, але його рішуче перебивали: ну ти, бля, вопше.
– Тому, що не злодюга! Не хапуга і не базікало! Не зек і не хам!
– Та ні, – казав я. – Ядро ж буде намальований зі своєю снайперською гвинтівкою, через те напишемо так: ТОМУ, ЩО ПИЛЬНИЙ.
– Круто! – погоджувалися хлопці, однак і далі перебирали всі вагомі слівця, які можна було поставити після «тому, що»: не задавака, не скупий, не голубий, не мудак, не червоний, не гнучкошиєнко, не поц, не бухає…
Ядро на те тільки поблажливо усміхався. Мовляв, дурійте, дурійте, а я ж то ще своєї згоди не давав. І усмішка на його круглому обличчі теж була кругла, як ядро. Вони, ці здоровані, майже всі такі. Мій дід Сашко був ковалем, залізну коцюбу зав’язував у вузол, а кажуть, що за свій вік мухи не зобидив.
Тому, якщо серйозно, то я написав би на бігборді Ядра одне слово: «ЛЮДЯНИЙ».
Коли ми звільняли Маріуполь, тоді ще була дурна заведенція відпускати захоплених сепарів під три вітри. Запхають їх в автозак, завезуть у мавпятник, наче якихось бомжів чи алкашів-хуліганів, там побалакають з ними, пожурять – і йди на фіґ, щоб мої очі тебе не бачили. І ось одного разу таких деенерівців довелося запихати у «воронок» Ядрові. Дивиться, а серед них його однокласник. Вітька? Ти? Я, Колька, я. Однокласника повезли, а Ядра почав мучити сумнів. Якщо Вітьку випустять – це може окошитися на всій родині Ядра. За те, що він з бандерівцями, не пожаліють ні старого, ні малого. З іншого боку, однокласник усе-таки, он чужих відпускаємо, а з цим же ледве не за одною партою сиділи.
Ядро став радитися з хлопцями, що тут робити, і всі були одностайні: закопати виродка. «Ти просто не маєш права ризикувати, – сказали Ядрові. – Вони тебе не пошкодують». Ядро погоджувався, але все-таки ще поїхав у той мавпятник. Чи він хотів поговорити з однокласником, чи подивитися йому в очі, чи мав який інший намір – невідомо, та, поки Ядро м’явся, деенерівця відпустили.
А Ядра закопали. Він потрапив у полон десь під Тельманом, і енциклопедія української символіки на тілі Ядра не залишила йому жодного шансу. З нього живого зрізали шкіру і закопали.
Тому десь у душі я погоджуюся з моїм земляком Олегом, що полон гірший за смерть. Особливо якщо цей полон закінчується смертю. Тут уже й дискусії не може бути. Смерть ставить крапку над усіма дискусіями.
Мине ще трохи часу – і ніхто не зможе посперечатися з моїм земляком Олегом. Він згорить у своїй беемпешці разом з переконанням, що смерть краща за полон. Йому, можна сказати, пощастить.
А поки що ми кепкуємо з його завеликої вдяганки, і Олег зовсім не сердиться, він теж усміхається і каже, що форму підбирав собі не за розміром плечей чи довжиною холош, а за об’ємом матні, так що нате вам, викусіть; ми кепкуємо з генералів, які десь заблудилися чи, може, наклали в штани, що ніяк не можуть до нас доїхати; ми кепкуємо з усього, з чого можна хоч трішечки засміятися, бо нам це зараз украй потрібно, щоб викинути з думок усякі дурниці, про які ми тут щойно дискутували.