— Не стріляти! Кому кажу?..
Тим часом гвардійці підходили ближче й ближче. Вони йшли безтурботно, красиво. Не стріляли. Якщо раніше вони уникали рукопашного бою, то тепер явно лізли на рожен.
— На бога беруть, сволота, — сказав Кость Арабаджі, поправивши на голові безкозирку. Хіба всидиш в окопі? Ось він, Кость, зараз дасть перцю цим мамалижникам.
У цю мить Кость люто ненавидів їх. Не тому, що це були румуни. Для нього вони були ворогами, фашистами, і він не міг спокійно дивитися, як вони топчуть його землю.
Слідом за Костем і Нечай перескочив через бруствер окопу. Та Гасовський не поспішав. Діставши флягу, він прополоскав рота іржавою водою і тільки тоді рвонув із кобури пістолет.
Одинокий постріл клацнув тихо, але чітко.
— За мною!.. — вигукнув Гасовський і двома стрибками випередив Нечая. Він навіть не оглянувся. Знав: за ним уже котиться хвиля біло-голубих матроських тільників.
Але гвардійці, всупереч сподіванню, не прийняли багнетного бою. І не побігли, не позадкували, як бувало раніше. Вони миттю попадали на землю, залягли, і тоді з тісної балочки, що звивисто йшла впоперек поля, грізно гуркочучи моторами, посунули танки.
Танки ще не зробили жодного пострілу. Вони просто нагадували жуків.
Кость і Нечай майже одночасно зупинилися, їхні обличчя були розгублені, здивовані. Як це так? Інші зупинилися теж. І хтозна, чим би все це скінчилося, якби Гасовський не гукнув:
— На-за-ад!..
Нечай уже не пам'ятав, як знову опинився в окопі. Серцю було душно і тісно в грудях. Виходить, їх обдурили, виманили з окопів. Він глянув на Гасовського. Як же це так?..
Обличчя Гасовського було землисто-сіре. Лейтенант дивився вперед, і Нечай, прослідкувавши за його поглядом, зрозумів, що не всім пощастило повернутися назад. Тут і там посеред поля мелькали чорні безкозирки, фланелівки і тільники, по них і по беретах королівських гвардійців, не розбираючи, де свої, а де чужі, довгими кулеметними чергами шмагали ожилі танки.
— Та-ан-ки!.. — хтось захлинувся власним криком.
— То й що? Хіба ти танків не бачив? — голосно запитав Гасовський, обертаючись на цей крик.
Він уже опанував себе. До нього повернувся колишній спокій. Обсмикнувши кітель, він виліз на бруствер і сів на ньому, як на пагорбку, спустивши по той бік свої довгі ноги. Потім, театрально клацнувши кришкою портсигара, недбало кинув у рот цигарку і попросив, звертаючись до матроса, котрий, несамовито крикнувши «Та-ан-ки!..», зараз лежав ниць:
— Подай-но сірники, мій юний друже.
Підвівши голову, матрос кілька секунд отетеріло дивився на Гасовського, а потім, здригнувшись, поліз у кишеню по сірники. Діставши коробку, він замахнувся, щоб кинути її лейтенантові, та не встиг. Гасовський випередив його, сказавши насмішкувато:
— А ти їх подай, голубе. Нічого сірниками кидатися. Це тобі не гранати.
І матрос, підкоряючись цьому спокійно-насмішкуватому голосу, покірно поліз на бруствер.
— Сідай біля мене, закуримо. Щоб дома не журилися, як говорять у красуні Одесі, — Гасовський простягнув матросові портсигар, під кришкою якого біліло фото жінки, і спитав: — Подобається?
— Гарна… — промимрив матрос.
— І я так гадаю, — мовив Гасовський, затягуючись «Нашою маркою». — Між іншим, це Любов Орлова, чув про таку? Актриса. Вона знімалася в кінофільмі «Цирк»… Бачив? Вона співає пісеньку «Мері хоче на луна…»
Здавалося, Гасовський не від того, щоб потеревенити про мистецтво. Але він продовжував стежити за танками. Повзуть, кляті. Так просто їх не зупинити.
Потім він побачив, що за танками посунула піхота. Не королівські гвардійці, ні. За танками йшли якісь солдати в рогатих касках і сіро-зелених мундирах, з високо, по лікоть, закачаними рукавами. Ці солдати були в широких, розтрубами догори, чоботях. І автомати вони притискали до животів.
— Гансики завітали, — сказав Гасовський з презирливою посмішкою.
— Хто? — не зрозумів матрос.
— Гансики, — повторив Гасовський. — Німці. Ферштеєн?..
Скочивши назад в окоп, він поклав біля себе дві «лимонки» і довгу РГД. По тому люто виплюнув недокурену цигарку.
— Кінчай перекур!..
У Нечая теж була граната. Досить висмикнути чеку і… Не довго думаючи, Нечай став поруч з Гасовським. За спиною він чув гучне сопіння Бєлкіна.
— Спокійно, хлопчики, спокійно, — остудив Нечая і Бєлкіна Гасовський. — Поспішиш — людей насмішиш.
Танків було багато, штук дванадцять чи п'ятнадцять. Вони розсипалися по полю віялом, випльовуючи довгі струмені кулеметних черг, кашляючи снарядами. Їхні могутні мотори грізно гуркотіли.