Та ось перед одним із танків, ніби з-під землі, виріс матрос у тільнику, і Нечай впізнав у ньому Костя Арабаджі, котрого він чомусь випустив з поля зору. На якусь частку секунди Кость завмер з піднятою рукою. «Розчавить же, чорт смугастий!..» — тоскно подумав Нечай. Але Кость уже відскочив убік і ніби крізь землю провалився, а танк, спіткувшись об щось невидиме, здригнувся й вкутавсь димом. Він трохи піднявся на задніх траках, щоб стрибнути слідом за Костем, але так і застиг. З нього вирвалися язики полум'я.
— Так, один готовий, — спокійно констатував Гасовський. І раптом гукнув: — Дивись, живий!.. — Це стосувалося вже не танка, на якого Гасовському було наплювати. Він угледів безкозирку Костя Арабаджі, що виринула з диму. Кость біг, розмахуючи руками, біг зигзагами, низько пригинаючись до землі, а за ним, хижо гуркочучи, гнався другий танк, що встиг обійти підбиту машину, яка вже перетворилася в купу непотрібного залізяччя. Довгими чергами цей другий танк намагався відрізати Костя від окопів, щоб потім розчавити його своїми гусеницями, порахуватися з ним.
Живий, живий…
У Нечая була тільки одна граната, він шпурнув її під ліву гусеницю танка, що гнався за Костем, і раптом побачив: танк закрутився на місці, намагаючись розвернутись і відшукати ворога. Нечай, холонучи, подумав: «Капець!..» Він був один перед танком, бачив тільки його.
Звідки йому було знати, що не він один вважає цей танк «своїм», що й з інших окопів у нього кидають гранату за гранатою, і що з флангу по оглядових щілинах цього танка уже б'є «дегтяр», встановлений на тринозі, і намагається засліпити його. У бою бувають хвилини, коли людина лишається сама. Так їй принаймні здається.
Та, побачивши поруч Якова Бєлкіна, Нечай зрозумів, що він не одинокий.
А ще за якусь мить відчув себе в безпеці.
Він, Петро Нечай, був живий, тоді як танк, що стояв за десяток кроків від нього, був уже мертвий, горів. Він був живий і зрозумів, що так буде завжди, вічно, доти, доки поруч з ним будуть Гасовський і Бєлкін, Сеня-Сенечка і Кость Арабаджі, пітні, збуджені хлопці в бушлатах, фланелівках і брудних тільниках. Коли він зрозумів це, очі його стали гострими, і він побачив ще один танк, який підминав під себе землю і все, що було на цій землі.
— Утюжить, гад! — вигукнув Кость Арабаджі. — Лягай!..
Штовхнувши Нечая в окоп, Кость упав на нього і придавив до землі. Вмить небо над ними потемніло, стало залізним і чорним, воно пахло бензином і машинним маслом, а потім, коли танк перевалився через окоп, спорожніло, і в цій порожнечі прозвучав голос Гасовського:
— Вперед, морячки! По-лун-дра!..
Танки вже пройшли, і тепер перед окопами були німці. Близько, зовсім близько…
Нечай вискочив з окопа слідом за Костем, замахнувся і опустив приклад на зелену каску, потім знову замахнувсь і знову вдарив. Його теж оглушили чимось важким, вперіщили по спині, та він навіть не відчув болю. Це була робота. Важка воєнна робота. Люди робили своє діло мовчки і люто. Вони робили його без відпочинку доти, доки не зметнувся дикий, тваринний зойк:
— Schwarze Teufeln! Teufeln! [3]
Репетував якийсь німець. І його дружки завагалися, а потім побігли, намагаючись догнати танки, щоб сховатися за їхньою бронею, і Нечай відчув, як щось обірвалося в небі, в землі, на якій він стояв, і в ньому самому. Він уже нічого не чув і впав на землю. — Нечай!.. — Кость Арабаджі струсонув його. — Чуєш, Нечай! Це наша, чотириста дванадцята б'є. Чого ти, браток? Кажу ж: наша батарея б'є. Дає гансам жару!..
Голос Костя долинув здалеку, з того життя, яке ще повнилося веселими звуками. Нечай очманіло водив очима. І раптом відчув, як повилітали затички з вух, і він знову почув усе, що здавалося йому беззвучним. Для нього знову зашумів вітер війни, залебеділа трава. Всі ці звуки заглушав один, басовий. З-під Чабанки били важкі 180-міліметрові гармати берегової артилерії. Били по танках, що відходили, по ворожій піхоті, і в степу почали виростати чорні дерева вибухів.
Над цим чорним мертвим гаєм, над усім кукурудзяним полем до самого небокраю кошлатився дим.
— Чому замовкли «дегтярі»? — спитав Гасовський.
— Диск міняють, — відповів Кость Арабаджі.
— А другий?
— Івана вбило.
— Давай туди, хутко! — наказав Гасовський.
В атаках і контратаках минуло ще кілька днів. А потім прийшов наказ відійти. Становище на фронті ускладнилося, боєприпасів було обмаль. Назавжди замовкла 412-а батарея, яку довелося висадити в повітря, щоб не дісталася ворогові. Комендори попрощалися з нею мовчки і пішли на Крижанівку, прихопивши з собою сорокап'ятки.