Выбрать главу

Під крильцем такої легковажної богині і люди, які густо населяли весь будинок, жили легко й весело, безбожно пустуючи і спокушаючи диявола. Кого там тільки не було!.. Греки, молдавани, поляки, цигани… В цокольному поверсі разом з болонками жила навіть француженка — пристаркувата мадемуазель П’єретта Кормон, колишня бонна, тепер вихователька в дитячому садку. Але в свята усі ці греки і молдавани разом з француженкою співали одних і тих же пісень — задумливих і сумних, іскрометних і жагучих пісень тієї ласкавої землі, яка зветься Україною і яка стала їхньою другою батьківщиною. Адже дім будують на землі. І люди, навіть якщо вони моряки, теж живуть на землі.

Нечаїв батько довго плавав на суднах Добровільного флоту, ходив з Одеси в Геную і на Корсіку, але потім, одружившись, осів в Одесі і працював у порту стівідором [2] . І дома він підтримував флотський порядок. У простінку між вікнами в їдальні висів круглий судновий годинник у мідному корпусі, надраєному до сонячного блиску, батько не без гордощів розповідав, що цей годинник раніше висів у салоні пароплава «Великий князь Алексей Николаевич», а над канапкою красувалася картина «Синопський бій». А коли Нечай був ще зовсім маленький, у них жив навіть папуга, який завжди вранці репетував «Полупд-р-р-а!..», але потім його схопила сусідська кішка, й опустілу клітку довелося поставити на шафу.

Там ця клітка стояла й досі.

Високі кімнати з ліпними стелями і мармуровими підвіконнями, клітка на шафі… Після того, як батька не стало, в кімнатах ще довго пахло міцним люльковим тютюном. Окрім матері, батькових речей ніхто не смів торкатися. Одного разу, коли Нечаєва сестричка Світланка — через поспіх, не інакше — сіла на стілець, на якому сидів батько, мати мовчки встала з-за столу і вийшла з кімнати, а він — Нечай, уперше в житті підняв на Світланку руку і дав їй такого ляпаса, що аж виляски пішли. І Світланка не огризнулася, не заплакала — змовчала.

Ех, коли б знала вона, що Нечай майже поруч. Одразу прибігла б у цей гуртожиток!..

— Нечай, до лейтенанта! — гукнув Кость Арабаджі.

Із кімнат з ліпними стелями Нечай миттю повернувся в заставлений залізними койками гуртожиток і, схопивши гвинтівку, кинувся до дверей. Біла кахляна підлога коридора блищала, як лід, і ноги ковзали. Сходи були в кінці коридора.

Лейтенант Гасовський сидів у вестибюлі за конторським столом і, очевидно, за щось шпетив Якова Бєлкіна, який стояв перед ним виструнчившись. Тут же переступали з ноги на ногу ще кілька матросів, яких Нечай не знав.

— А, мій юний друже… — проспівав Гасовський, вгледівши Нечая, і одразу втратив інтерес до Бєлкіна. — Мені казали, що ти одесит.

Все ще не розуміючи, до чого хилить Гасовський, Нечай вирішив, що краще промовчати.

— А може, я помиляюсь? — запитав Гасовський. — В такому разі, пробач. Можеш іти.

— Так він же одесит, — сказав Бєлкін. — Тільки не признається. — Бєлкін повернувся до Нечая. — Кажи!..

— Одесит.

— Тепер чую, — знову посміхнувся Гасовський. — А я вже думав, що помилився. — Він устав, осмикнув кітель і постарався надати своєму хитрому обличчю серйозного, урочистого виразу. — Так от, товариші одесити, даю вам три години. Для особистого життя. Вкладетеся? Дивіться мені. Я сьогодні добренький. Але якщо хто спізниться… Попереджаю, що в мене різко зміниться характер. Зрозуміло?..

Тільки тепер Нечай зрозумів. Господи, і чого Гасовський зволікає! Три години. Дорога кожна хвилина. Можна йти?..

Одверто насолоджуючись справленим враженням, Гасовський повільно підняв ліву руку, зігнуту в лікті, і подивився на годинник. Не зводячи очей з циферблата, сказав:

— Ідіть.

Сказав, ніби вистрелив із стартового пістолета.

Нечай не пам'ятав, як опинився на вулиці під фіолетово-димним небом. Ноги самі несли його. Уперед, уперед… Хотілося бігти, але те, що побачив, примусило його уповільнити крок.

З далеких глибин неба тягло паленою цеглою і згарищем. Дерева і кущі в скверику опалені спекою. Тьмяні листочки акацій знемагали в сухій і курній задусі. Звична картина! Серпень в Одесі завжди був душний і жаркий. Так що ж здивувало його? Нечай зупинився. Потім зрозумів, у чому річ. Місто було обпалене. Тільки не літньою спекою. Місто було обпалене пожежею війни.

вернуться

2

Стівідор — старший на портових вантажно-розвантажувальних роботах.