— Затримується товариш конструктор, примушує себе ждати, — знову каже Гасовський. Він скидає піджак і вішає його на спинку крісла. В цьому штатському піджаку йому явно незручно. За тридцять років устиг одвикнути від такого тісного одягу. От коли він був артистом і грав самого датського принца Гамлета…
— Побійтеся бога, товаришу капітан першого рангу, — перебиває його Арабаджі. — Ми цю історію рівно сорок сім разів чули.
— Бога я не боюсь, я переконаний атеїст, — відповідає Гасовський. — Але якщо ви не бажаєте…
Він замовкає. Думає про товаришів. Вони йому дуже дорогі. В одного за плечима медсанбати і госпіталі, в іншого табори для військовополонених. Кожному довелося не солодко. А багатьох уже немає в живих. Хто загинув у окопах, а хто вже потім, від старих ран.
Гасовському стає сумно. Він дивиться на друзів. Офіцери, рядові… Та їх усіх зрівняла війна. Через те й зараз вони теж рівні.
— Пам'ятаєте, у сорок другому…
Тоді Нечаєві було двадцять один. Він і Кость знову зустрілися в Севастополі. За прикладом Гасовського почали відпускати гвардійські вусики. Їхній батальйон тримав оборону на Італійському кладовищі. Зустрілися, обнялися… Та про своє перебування на дачі Федорова і про те, що вони робили увесь цей час, обидва, наче змовившись, не зронили й слова.
— Пам'ятаєш Юрку Максимова?
— Славний був хлопець.
— Інакше не можна було, — глухо каже Гасовський. — Хтось повинен був це зробити. Кулемет не давав нам життя.
Він ніби виправдується. Не перед іншими — перед собою, перед своєю совістю. Не так просто посилати людей на смерть. Навіть якщо тобі дано це право і сам ти не боягуз.
— Ти коли востаннє був у Севастополі? — питає Нечай.
— Торік.
— Когось із наших зустрічав?
Гасовський не встигає відповісти. Лунає стук. Так і є, це Сеня-Сенечка. Таки прийшов, дотримав слова.
— Аякже? — каже Шкляр. — Я тільки сьогодні вранці прилетів.
Він обнімається з усіма по черзі, потім, обернувшись до Нечая, питає:
— А де Ганнуся?
— Пішла до своїх розвідників, — відповідає Нечай. — Сам Грант з Єревана приїхав. Сідай.
Останній приходить Яків Бєлкін. Раніше він ніяк не міг — була робота. Сьогодні, в День Перемоги, вони спустили на воду судно.
— Ти все ще бригадиром? — питає Шкляр.
— Звичайно. — Яків стенає плечима.
Дивне запитання! Де ж йому працювати, як не на рідному судноремонтному?
— Так, тепер, усі в зборі, — каже Арабаджі і сідає на валик дивана поруч з Нечаєм. — Що ж, почнемо.
Вони мовчки піднімають склянки. П'ють за тих, хто не вернувся з війни. За тих, хто лежить під Смоленськом і Сталінградом, за «сонною Віслою» і голубим Дунаєм. За тих, хто не долюбив, не дорадів і не достраждав на планеті Земля. За тих, хто назавжди лишився молодим у серцях матерів і в серцях товаришів. Адже мертві не старіють. Як небо. Як зорі.
Потім вони п'ють за Перемогу. Нечай зустрів її в Берліні. Кость Арабаджі у столиці Австрії. А от Якова Бєлкіна комісували під чисту ще в сорок четвертому.
За вікном злітають ракети. Гарматні постріли стрясають іншу, розгойдують весняне небо. Салют!.. І вони знову піднімають склянки, з'єднують їх над столом..
Потім згадують друзів тепер уже далекої юності. Вони знову молоді, як тоді, в далеких уже сорокових… І так само радіють, що живі, як і чверть віку тому. Хто сказав, що вони стали іншими? Неправда. Солдати завжди лишаються солдатами.
Підперши голову рукою, Сеня-Сенечка тихо заспівує:
Коли він замовкає, Гасовський дістає портсигар. Потім показує Костеві фотографії своїх онучат. Їх у нього двоє. Гасовський надіється, що хоч вони стануть артистами…
— Цілком можливо, — каже Кость Арабаджі. — Вони в діда.
Нечай встає і підходить до вікна. Посмоктує порожню люлечку. Уже пізно, та ліхтарі ще не горять. За вікном зеленіє листя старих акацій.
Нечай дивиться на вулицю, але серцем він з друзями, які сидять за столом. Він чує, як Гасовський докоряє Бєлкіну за те, що торік його з ними не було.
— Дивись, Якове, відриваєшся од мас, — каже Гасовський.
— Торік ніяк не міг, — виправдується Бєлкін. — Був у Болгарії, в Бургасі. Ми там новий док монтували.
Болгарія!.. Нечай здригається. Корчма на курній дорозі, тихі вулички Варни, шорстка долоня Генчо… Усе це було, було! Там, біля далеких берегів Болгарії, загинули Ігорок і Гришка Троян… Нечай дивиться у вікно і думає про те, що хоч минуло вже стільки років, а ще не все розказано про минулу війну. І не тільки тому, що людям властиво забувати погане, важке. І не тому, що не настав іще час усе розповісти… Він думає мовчки, зосереджено, а потім одвертається од вікна і йде до столу, за яким сидять його друзі.