Ман-гос-та потрусив головою, зіщулився, ніби їжак, та підстрибнув, розкидаючи широкі строкаті крила. Сокіл-сапсан блискавкою помчав у небесну височінь.
Ґава, хоча й квапилась, але летіла повільно, підіймаючись колами, ловлячи коміни — висхідні токи повітря, та підіймалась все вище та вище.
— Не втримаю, — простогнав чорнобровий Панько. — Допомагай, Степан...
Він зблід, змокрів наскрізь, жили здулися на скронях — ось-ось луснуть.
— Зараз, брате, зараз... — його супутник ножем полоснув себе по зап’ястю.
Важкі краплі крові одна за одною почали падати в рудий пил гостинця. Падали та всмоктувались у землю, віддаючи силу. Та з кожною краплиною зростав захисний купол, сягаючи вже ледь не до хмар.
А сокіл наздогнав чорного птаха, наздогнав та випередив. Піднявся значно вище, перетворившись на темну крапку в сяючій блакиті, та звідти каменем впав, випроставши криві та гострі, ніби турецькі кинджали, пазури. Вдарив, аж пір’я полетіло. Наздогнав, ще раз вдарив. Грудьми. Додав гострим дзьобом.
Впала ґава, вщент розтрощивши тин. Покотилися горщики, що жарилися на сонці на кілках. Відьма закульгала, тягнучи крило, дивним чином змінюючи тіло з пташиного на звіряче. Коли грякнувся об землю жовтоокий сокіл, на нього дивилася, наїживши холку, темно-сіра вовчиця. Тільки на спині блищали дві вогкі червоні стрічки — слід, що залишили пазури сапсана.
Та й отаман не барився. Пішов шкереберть, та на ноги зіскочив вже сивим, майже білим вовчарою. Ощирився, загарчав.
Вовчиця кинулася в бійку першою. Стрибнула, націлившись у горлянку хижаку.
Той зустрів її роззявленою пащею.
Клацнули ікла по іклах.
Кров з руки Степана вже на капала, а бігла струмком. Хлопець похилився, схопившись за кінську гриву и ладен був впасти долілиць, але тримався з останніх сил. Проте селяни з граблями та косами, крокуючи вздовж розламаного тина, навіть не звертали уваги на двох кошлатих звірів, що зчепилися у смертельному двобої.
Втім, бійка тривала недовго. Декілька невдалих спроб, а потім сивому хижаку вдалося таки захопити вовчицю за горлянку. Він не шматував, не гриз, лише давив. Але тримав міцно — як не борсалася відьма, а вирватися на змогла. Час минав. Нарешті вовкулака залишив нерухоме тіло. Відійшов, хитаючись з боку в бік, виваливши язика з пащі, кахикнув та перекинувся в людину.
Протиборство з відьмою нелегко далося отаману — на ребрах та на раменах червоніли плями, що погрожували перейти у синці. Він важко дихав, але знайшов сили підвестися и заспокоїти Панька.
— Я вже перехопив. Допоможи Степану...
Та дійсно, захисний купол став навіть цупкішим, відчувши силу досвідченого чаклуна.
Опанас кинувся до товариша, допоміг злізти з коня, перетягнув зап’ястя чистою ганчіркою, підніс до рота фляжку з горілкою.
Коли Степан прийшов до тями, мляво озираючись, але стоячи на ногах, отаман вже натягнув шаровари та сорочку з жупаном. Стояв дивився на відьму, чиї коси розплелися під час боротьби та вкривали не лише її, але й, мабуть, пів двора.
— Що це таке, пан Іване, — здивувався Опанас.
— То, Панько, хитрощі відьомські, — роздумливо відповів старий. — Деякі відьми таким чином силу отримують. Чим довше волосся, тим більше чаклунство вона творити в змозі. Але ж часом її сили проти неї ж і обертається. В’яжи безвірницю її ж косами, щоб нікуди від нас не втекла.
— Та боязно... Вона ж таке витворяла.
— Кажу, в’яжи, то в’яжи. Її коси будуть чаклунство всередині тримати, як обручі на діжці. Нічого вона нам не поробить. Давай, хлопче, працюй, часу обмаль. А я туточки поприбираюся.
Поки Опанас — від Степна допомоги не дочекаєшся — стягував лікті Галини, обмотував коліна, та на всяк випадок, зав’язував рота, отаман обережно, немов по болоту йшов, завітав до свіжебіленої хаті. Вийшов з оберемком всілякого чаклунського мотлоху — плетені з соломи лялечки в шароварах і в спідницях, жмути трав та гілочки — омела й блекота, ястребинка й вербена, терен та плющ, низки сухих грибів — моримух, веселка та бліда поганка, рушники, вишиті сонцеворотом, але загнутим в зворотньому напрямку. Роздивився ще уважно під сонячним світлом, та запхав у торок.
— Зв’язав?
— Так, пане Іване, зв’язав.
— То кидай на коня, й поїхали. Часу вже й так змарнували багато.
Опанас закинув напрочуд легку для жінки її статури відьму на в’ючака. Степан, хоч і невпевнено, але видрався у сідло. Коні пішли підтюпцем, здимаючи рудий пил.
Наостаннє озирнувшись, отаман повів долонею згори донизу, і хата з клунею та коморою набрали вигляд кинутих вже декілька років тому.