Чорні коси, чорні очі

Вже на царині зустрівся їм стрий дід у солом’яному брилі та з бандурою.

— Чи здалеку, козаченьки? — знизав вершників пронизливим поглядом.

— Ой, здалеку, — відгукнувся отаман. — З такої далечі, що й не питай, діду.

— А далеко?

— На Січ Чортомлицьку, додому.

— А це, я дивлюся, ви барана вторгували? — дід хитнув ковінькою на четвертого коня.

— Та ні, ярочку, — підморгнув козак. — Вони смачніше за баранів.

— То так воно і є, — погодився старий. Раптово запитав прискіпливо. — А ти, отаман, часом не Сірко? Дуже мені кортить на Сірка подивитися.

— Таке кажеш, діду! — вищирився отаман. — Сірко зараз десь далеко, турчинів рубає з козацтвом. Чи то в Акермані, чи то зовсім, шепочуть люди, у Трапезунді.

— Ось воно як, — засмутився селянин. — Шкода, що помру та не побачу.

— Та ну журися, діду! Може, ще й побачиш. Хіба в тебе роки?

Отаман торкнув нагайкою бік сивого коня, підіймаючи його у ходу. По якійсь годині село зникло за виднокраєм. Козаки заїхали до лісу. Спочатку світлого та яскравого, налитого пташиним співом, а потім мовчазного, темного, небезпечного. Як то кажуть люди: далі в ліс — більше хмизу. То так і було — труску й вітровалу під копитами знайшлось більше, ніж треба.

— Мотайте її до сосни, — наказав отаман на широкій галявині.

Відьма вже прийшла до тями, намагалася опиратись та ворочала очима, мов тільна корова. Доки джури поралися, отаман чекав, сидячи верхи. Потім кинув до ніг Галини торбу с чаклунськими обладунками. Зіскочивши з коня, звільнив її від кляпу.

— У-у-у... Проклятущий, — завила вона неслухняним горлом. — Отаман кошовий, полковник кальницький, характерник запорізький... Упізнала я тебе, але запізно. А то я б тебе так привітала, що й кісточок не зібрав би...

— Вихвалялася синиця, що море запалить, — хмикнув Іван Сірко. — Я твоїх сестер, що добрим людям жити не дають, ворожать та чаклують, лихе око наводять та шкоду, стільки в порох розтер, що й не згадати. Швидкої смерті бажаєш, покайся. Спокутуй провину перед Господом та народом православним. — Він витягнув з-за пазухи срібного хреста с розпятним Ісусом. — Повторюй за мною. Отче наш, Ти що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє...

— Йди до дідька! — Відьма смикнулася у путах мов навіжена. Хоча, чому б ні? Біснувата вона біснувата і є. Якби не косами до сосни примотали, могла й вирватися. — Чорти тебе забери, бодай тобі! Будь ти проклятий! Здохнеш на пасіці, немов собака, без дітей, без жінки!

— Ти диви! — Знизав плечима отаман. — Пророкувати вона почала. Теж мені, Сибіла хуторська. Здохнеш ти сьогодні, а коли до мене черга дойде, то не твого розсуду справа. — Закінчив молитву. — І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і Сила і Слава, на віки вічні. Амінь.

Перехрестився.

— Сідайте, хлопці, час вже їхати. Та покваптеся, я вас наздожену.

Коли Степан та Опанас зникли за деревами, Сірко підняв руку до неба. Напружився, вигукнув загадкове слово невідомою мовою. Тієї ж миті з ясного неба впала блискавиця, палаюча таким білим сяйвом, аж очам боляче. Вдарила в верхівку сосни та запалила її, мов смолоскип. Побігло полум’я сотнею рудих вивірок, охопило й кучу хмизу, й торок покинутий, й відьму.

Вдарив в спину отаману крик шалений, крик, у якому нічого людського не залишилось, та він їхав, не озираючись. І не бачив строго діда-бандуриста, який, сидячи на узбіччі, легенько торкнувся струн та ледве чутно, невпевнено, підбираючи потрохи слова слова, заспівав:

Їхав отаман далі, бо знову чутки йшли — ординці бешкетують. Чаклуни та вовкулаки життя людям не дають. Багато всякої наволочі на Вкраїні заворушилося. А хто її вгамує, як не Іван Сірко?

квітень 2013