із мого говорення. Тоді я прикликав найстатечніших з-поміж них і віддав їм увесь будинок під догляд, а всім іншим наказав, щоб їх слухали. Та і це нічого не помогло. За два дні прийшли до мене ті самі і просили, щоб їх від того обов'язку звільнити, бо вони бояться за своє життя і здоров'я. Голота не те, що не хоче їх слухати, та ще й погрожує їм. Нічого було робити. Не хотіли жиди їсти манни, хай
їдять часник. Я видав приказ жандармерії, щоб всіх неслухняних з будинку викинути. Це лиш маленький епізодик, та годі було про нього замовчати, як про яскравий доказ, чого можна надіятися від панування люмпен-пролетаріату. Тепер, по стільки літах, я можу собі уявити, що діялося на Великій Україні за воєнної диктатури люмпен-пролетаріату. Збіговище людей різної масті, лінюхів, неробів, ласих на чуже добро, здібне до руйнування, ніколи нічого не збудує.
VII
Мені часто доводилось їздити до Станіславова в урядових справах, які здавались мені пильними, а не можна їх було письмом чи телеграфом обговорити (телефоном не можна було зі Станіславовом порозумітися).
Одного разу в Стрию на двірці в ждальні III класу, щось мені поперед очі блиснуло. Придивляюсь ближче, хтось наче б у фелоні стоїть. Протискаюся крізь юрбу наших стрільців і бачу, що то не був фелон, лише дивовижний козацький одяг.
Від смушкової шапки звисає довжезний шлик, обшитий срібними чи золотими шамарунками. Так само обшитий і козацький жупан. Мені нагадався цирковий шталькнехт. Козак стоїть між юрбою стрільців і розказує про свої лицарські подвиги.
- Хто це такий? - питаю найближчого.
- Це козак з Великої України. Мені зараз нагадалася пісенька, либонь чи не Тимка
Падури: «А я козак з України, козак з роду, козак з міни, Я ніколи не заплачу, ходжу, гуджу, граю, скачу».
Опісля я довідався, що того лицаря за різні бешкети заарештувала наша поліція у
Станіславові.
Деякі панове з фронтової команди старалися нам, оскільки мога, допекти. Один австрійський старшина, котрий мусив у Самборі сидіти, просив нас, щоб у нього зареквірувати пару коней, бо як їх візьме військо, то він їх ніколи вже не побачить. Нам коней було дуже потрібно, бо повітовий лікар не мав чим їздити по селах поборювати епідемію тифу, яка страшно лютувала. Ми взяли з одного двора повозку і прийняли фірмана. Та недовго ми тими кіньми (справді дуже гарні коні були) тішилися, бо одного вечора команда фірмана прогнала, а коні зареквірувала для війська. Зараз на другий день побачив я, як на тих конях гарцювали по місті старшини команди. Я віднісся з жалобою на таку самоволю і до головної команди, і до секретаріату війни в Станіславові. З головної команди дістав я письмо, що реквізиція була неправильна і команда мас нам коні звернути. З Станіславова не приходило нічого. Якось незадовго я був в Станіславові і пішов за цею справою до секретаріату війни, і тут якийсь отаман заявив мені, що реквізиція була правильна і я коней не дістану. Тоді я тицьнув йому перед очі письмо головної команди.
- Коли так, то місцева команда не мала права реквірувати в адміністраційної влади і мусить вам коні віддати.
Але ми коней тих ніколи не дістали. Я тільки на те згадав про цей інцидент, щоб виказати, що військова влада трактувала нас. цивільних урядовців, «пер ногам» і ми мусили для добра справи усе те терпіти.
Одного ранку довідуюся, що наш урядовець Пласкач сидить у касарняній фурдизі на Дрогобицькій. Телефоную до команди касарні.
- Прошу зараз випустити на волю мого урядовця і написати мені причину арештування.
- Аякже! Зараз… Він піде перед польовий суд…
- Ов! А то за що?
- За невідповідну поведінку супроти війська.
- За таку провину перед польовий суд нікого не ставлять, а ви вважайте, щоб самі туди не попали. Жадаю безпроволочного звільнення…
- Не маєте права мені приказувати…
Але якось пан четар Фільц наумився і Пласкача зараз випустив.
Афера була така: йде Пласкач вечером мимо касарні. Його задержали: «Стій! Хто ти?» - Пласкач представляється і покликається на перепустку від комісаріату.