IX
Я вже перше згадував, що у нас служив майор жандармерії і йому завдячували ми зразковим зорганізуванням жандармерії та зразковою її службою. Одного разу взивають Шебесту до Станіславова. Ми догадувалися, що його певно покличуть на якесь вище становище, бо кілька разів довелось мені згадати і писемно, і усно в секретаріаті, чого вартий для нас Шебеста. Тепер ми були того певні, що він буде авансувати і до нас не вернеться, і тому появилася в наших «Вістях» прощальна стаття для Шебести.
Можна собі уявити, яке було наше здивування і досада, коли невдовзі вернувся пан
Шебеста і заявив мені, що йому, в Станіславові дали до пізнання, що для нього в українській державі нема що робити.
- Як же так можна,- кажу,- а що ж сказав на це полковник жандармерії Гаванський?
- Гаванський усунений теж зі служби…
- Хто ж тепер, до чорта, краєвим командантом жандармерії?
- Резервовий поручник Індишевський… Та він тепер уже отаманом.
Я й-но руками розвів…
Знаю з історії, що Наполеон іменував своїх генералів на полі бою, він говорив, що кожний його вояк носить у наплечнику маршалківську булаву. Але знаю і те, що
і великий Наполеон не іменував нікого таким генералом, котрий мусив мати до того окреме знання і вишколення. Знаю, як важко було в Австрії дістатися старшині до корпусу жандармерських старшин, які вони мусили переходити курси і здавати
іспити, скільки мусили вміти. А тут відразу резервового поручника, котрого певно випустили зі школи однорічних лише хорунжим або аспірантом, іменується отаманом в такій бранжі, де вимагається окремого знання і вишколення. Я щойно зі споминів д-ра Шухевича (П. ч, стор. 57) довідався, що такої трансформаційної штуки доконав секретар війни Дмитро Вітовський.
- Мене,- каже Шебеста,- призначили на вчителя в жандармськім вишколі під умовою, що буду викладати по-українськи. Вони ж добре знають, що я того не зумію, бо виставив би на сміх і українську мову, і себе самого.
Нам всім було невимовне жаль, що втратили таку фахову силу. Але нічого було робити, і мої представлення до секретаріату не мали ніякого успіху. На районового команданта прислали мені теж четаря Кабаровського. Гарна людина, не перечу, що и старшина добрий, але без фахового знання на таке становище! Не раз
і досада мене брала і сміятися мені хотілося, як він приходив до мене радитися, як це або те зробити. Звідкіля я маю те знати, чого другі мусили вчитися по кілька літ. Отож стало на тім, що такі фахові річи полагоджував старий повітовий
«вахмайстер» чех, а ми лише підписували, не знаючи, чи зле, чи добре воно написане.
Велика була нам морока з грішми. Ще поки йшли австрійські корони, було півбіди.
Опісля побіч корон стали ходити гривни, які нам навезли з України. Була біда з курсом. У Станіславові інший курс, як в Стрию, Дрогобичі і в Самборі. Не знати було, чого держатися. Гроші вибивали у великих одиницях. Відразу зникли корони з обігу, і не можна було зміняти великих грошей на менші. Прислали нам того добра перед першим повну скриню на виплату урядовцям. Військо присилає до нас міняти, а ми і для себе не маємо. Як тут виплачувати, без дрібних? Телефоную до
Станіславова, до свого секретаріату фінансів. Наче води в рот набрали. Приходить до мене депутація урядовців судовиків, розуміється, українців. Загрожують страйком, коли їм не буде виплачено зараз. Я уговорюю їх, як можу, відкликуюся до їхнього патріотизму і вирозумілості. Еге ж! Патріотизм патріотизмом, а гроші то зовсім друга річ. Особливо настирливо ставився до справи радник Пюрко. Ледве я випросився на два дні. Посилаю зараз старшого урядовця п. Голинського з тими грішми під охороною жандармської асисти до Станіславова, щоб зміняли на дрібніші гроші, бо ці грубі тисячки не мають у нас практичної вартості. Без того у мене цілий апарат стане, урядовці перестануть працювати. П. Голинський забарився там більше, як три дні, і вернувся назад з тими самими грішми. Там менших грошей не мають, а нам дали ідіотичну пораду, щоб грубі гроші розміняти на місці. Опісля прислали нам якісь бони, котрих ніхто не хотів брати. Не знаю, чи друкували їх у нас, чи за Збручем, та говорили мені, що коректа була така недбала, що одна серія вийшла: стільки то «гивен», бо в коректі одну букву переочили. Говорено відтак, що за такими банкнотами полювали дуже поляки і купували їх за добрі гроші, як курйоз.
На брак грошей ми радили собі зразу в той спосіб, як я вже казав, що брали зачет з Дрогобича, та опісля дрогобицький дожа не хотів нам дати. Отож наш окружний командант сотник Мельник попав на дуже оригінальну, але небувалу думку. Він поінтер-нував найбагатших поляків і жидів і наложив на них по стільки тисяч контрибуції: поки тих грошей не зложать, він їх з інтернації не випустить. Про це мені ніхто нічого не говорив. Одного дня йду попри окружну команду і бачу крізь вікно цілий гурт купців, адвокатів та інших людей, що уходили за багатіїв. Я зацікавився і поступив до команди і тут про все довідався. Пішов я з Мельником в другу кімнату