Выбрать главу

- Треба нам піти одним куренем до Дрогобича. Вітика повісити, а нафту вивезти на мадяри й добути звідтіля, чого нам треба.

Може б воно й добре було, коли б були зробили з тим самі старшини порядок, але тоді вже було запізно, бо по большевицькім перевороті на Мадярщині не було з ким говорити.

III

Зараз в перших днях мого урядування і формування війська зголошується до мене австрійський сотник з покінченим штабовим курсом, чех Віметаль зі своєю жінкою українкою і просить, щоб його прийняти до нашої служби. Він уже вміє читати по-українськи, а писати навчиться. У нас не було тоді ні одного фахового старшини, вся резерва така, що авансувала щойно на війні, і то деякі аванси були мені дуже непевні. Розуміється, що такий набуток я вважав корисним і написав

Біметалеві поручаюче письмо до сотника Микити.

За кілька днів приходить до мене Віметалева і просить, щоб її мужові дати яку роботу в комісаріаті, бо до війська його старшинський корпус не прийняв, а вони з дитиною не мають з чого жити.

Як же ж могли не прийняти? Я догадувався, що ті всі псевдо-сотники не хотіли мати між собою такого чоловіка, котрий, ведучи через довший час кадру 77 полку, знав або лиш міг знати, чим кому можна називатися. Врешті воно дуже немило, коли мається побіч себе людину, котра як фахівець краще розуміє річ, як такий недопечений.

Я пішов між тих панів і таки примусив їх, щоб Віметаля було прийнято. Показався він відтак знаменитим організатором і для деяких панів став дуже небезпечним, бо найкраще визначався в їхній роботі. Згодом іменовано його отаманом. В Самборі працював він у всіх ділянках військової адміністрації і вчив других. З часом показалося, що це була би знаменита організаційна сила, якої годі було ким іншим заступити. Одного дня зимою, коли я лежав недужий і сильно мучився кашлем, прийшов до мене додому отаман Віметаль і каже:

- В тутешнім гарнізоні діються такі речі, що з того може вийти велика халепа, коли того не перепиниться. Я не можу на те дивитися, що в тутешній окружній команді твориться.

Мені не вільно було тоді вставати, тому я порадив Біметалеві, щоби взяв собі відпустку, поїхав до Станіславова до секретаріату і все там розказав.

- Я давно так хотів зробити, та мені не хотять давати відпустки, бо либонь прочувають, з чим хочу туди їхати.

Я тоді пролежав кілька тижнів і не знаю, що сталося, але коли опісля був у

Станіславові і зайшов до секретаріату військових справ, то один старшина запитав мене, що є на річі, про що говорять на сотника Мельника (тоді був він окружним командан-том)? Я відповів, що я доказів на це не маю і не можу нічого говорити, але секретаріат має на те способи, щоби справу вияснити. Коли тепер нагадаю собі про це, то дуже каюся, що я тоді не сказав того, про що справді в Самборі люди говорили.

Оправдуюся хіба тим, що військові справи до мене не належали, я слідства не мав права вести, а коли до секретаріату такі слухи доходили, то обов'язком його було справу розслідити.

В тім самім часі зголосився до служби в комісаріаті рахунковий підстаршина п.

Козло. Його поручив мені як доброго робітника австрійський полковник П. Мнішек.

Порука була зовсім оправдана. Пан Козло був знаменитим урядовцем, у всьому вмить орієнтувався, робив за трьох. На мою пропозицію іменував його секретаріат офіціалом.

Скарбову дирекцію провадив скарбовий радник пан Баранецький, уряд податковий пан

Голинський, а прокураторією субститут прокураторії пан Василик. Цю посаду обняв він автоматично по самочиннім уступленні прокуратора Шерфа. Ці всі уряди вважав я за адміністраційні і вважав себе компетентним інгерувати. Інша річ була з судом. Я вважав суд від адміністрації не залежним і не доторканим. Але згодом мене змусили і туди встрянути і я передав ведення суду радникові Туркевичеві, а до Станісла-вова вислав прохання, шоби або затвердили моє зарядження, або щоби зарядили що інше.

Зліквідовано також, мимо протесту Виділу, Повітову Раду і наставлено комісаром о. Савіцького, місцевого катехита. Наставали на мене також, щоби ми перебрали касу ощадності і повітову касу. Я не хотів того, і тих кас я не рухав, виходячи з того заложення, що там зложене приватне майно, а я, обнімаючи мій уряд, поручив незайманість приватного майна. Згодом ми так уладналися, що було би нам навіть спокійно жилося, якби не ті вічні алярми, неспокої, поготівля, наступи і відступи, котрі нас страшенно денервували, що й жити навкучилось. Думаю, що у тих повітах, куди не доходив гук гармат, не привозили з фронту ранених, не літали над головами залізні пташки, жилось людям добре, а навіть дуже добре. Ті повіти старалися нічого від себе не давати, а ми мусили живити увесь хирівський фронт та ще й голодне населення Турчанського повіту, де лютував голод, а повітовий комісар ^Всеволод Ріпецький прямо жебрав у нас для своїх хліба. На наше щастя, мали ми запаси грацької бараболі і могли сяк-так йому помагати.