Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової
Після боїв із біло-Москалями в районі Миргорода у другій половині грудня 1918 р. кінну сотню було відкликано до Полтави, де у штабі полковника [Петра] Болбочана отримали наказ завантажитись у вагони і негайно вирушити на Костянтиноград — Лозову. Подальші накази — вже в Лозовій. У дорозі (одна станція перед Костянтиноградом) до мене прибув старшина, який доповів, що піший полк, сформований у Ромнах, під командою полковника [Михайла] Крата, мітингує і не хоче битись проти Махновців, які, мовляв, теж за революцію (тут і далі йдеться про 33-й Охтирський піший полк. — Ред.).
Зв'язавшись із полковником Болбочаном телеграфом, я запитав, що маю робити. Відповідь була короткою: "Зробити порядок, а як — вам там видніше". Від старшини, що за дорученням полковника Крата просив допомоги, було відомо, що Роменський піший полк має понад 1000 багнетів, 12 важких кулеметів, бронепотяг і свою кінну сотню. Наші сили — понад 80 шабель, а спішившись — 60 люду при трьох легких кулеметах…
Викликав командирів чот і наказав вивантажуватися. За 15 хвилин сотня вже стояла готова до маршу. План мій був такий: підійти до станції, спішитись, одною чотою зайти на другий бік ешелонів і там зайняти позицію, а самому із двома кулеметами опанувати вокзал, а потім обеззброїти піхоту у вагонах. Ручні кулемети — вздовж перону — на перший постріл відкривають вогонь по вагонах. У чотах було по дві ракетниці з великим запасом ракет.
Десь по 3-й годині ночі підійшли під станцію, і, як сподівався, — жодної охорони з боку мітингуючого полку. Вислав патрулі в напрямі міста і Лозової. Сотня спішилася. Чота рушила на оточення, а решту попровадив до вокзалу. Почекальні виявилися порожніми. В кімнаті телеграфіста на підлозі спало близько десятка піхотинців і, сидячи в кріслі, старшина. На команду піднесли руки догори і віддали зброю. Старшина згодився показати вагони кулеметної сотні, бо кулеметники правили цілим полком і, мабуть, були комуністами.
Вийшли на перон. Тихе доручення:
— Від середини в лаву, кулемети на становища!
Чоти бігом виконали наказ і залягли вздовж перону. З десятком козаків і зі старшиною з піхоти пішли до вагона кулеметників, щоб у першу чергу обеззброїти їх.
Коли я проходив повз особовий вагон, хтось із нього вистрілив і легко, по шкірі, поранив мене в ногу. Цей постріл став сигналом для відкриття вогню з нашого боку. Затріскотіли кулемети, рушничні сальви і десятки ракет у повітрі. Видно мов удень. У вагонах — метушня і дикий рев переляку… Потрібно було аж три червоні ракети, щоб кіннотники зупинили вогонь. По хвилині заграли важкі кулемети бронепотяга, видно спросоння.
Старшина з піхоти, що був нашим провідником, взявся піти до панцерки, щоб припровадити її командира. В супроводі кіннотників по хвилині привів командира панцерки, який, довідавшись, що болбочанівці роблять порядок, дуже тим утішився і попрохав у нас пару наших козаків про всяк випадок… Оточивши старшинський вагон, взялись ми за кулеметників, але їхні вагони вже були порожні, залишилися зброя та пару убитих і поранених. Прихильники комунізму повтікали. З решти загонів зібрали до 300 чоловік піхоти, а інші зникли. Наказав замкнути мітингуючих симпатиків Махна у вагони і виставити варту.
Вислав дві чоти в кінному шику до казарми Костянтиноградського полку, який налічував до 500 багнетів і теж мітингував та не виконував наказів полковника Болбочана. Наказав стягнути чоту, що оточувала бронепотяг, аби мати хоч щось під руками. Невдовзі почувся регіт. Це кіннотники побачили піших — мокрих і в болоті. Бідолах мало не затоптали сотні втікачів. Не диво, що їх зустріли реготом.
На світанку повернулися чоти з казарм Костянтиноградського полку і доповіли, що казарми порожні — військо розбіглося. Підстаршина, що пильнував обеззброєних, прохав дозволу відчинити хоч люки у вагонах, бо обеззброєні подушаться. Справді, передав куті меду, бо замкнув і люки, і двері, маючи по 100 людей у вагоні.
Наказав випровадити з вагонів і вишикувати в ряди. По короткій промові запитав, хто хоче служити Директорії. Виступило щось із ЗО люду, а решта мовчали. Наказав кожного десятого вивести вперед. Не знаючи, що їх чекає далі, з рядів почулися голоси, що "будемо вірою і правдою служити у війську, аби на цей раз дарувати"… По-батьківськи покарав і відпустив їх на всі чотири сторони.