На цій нараді командири відповідали вже без усмішки і навіть вставали при моїх запитаннях. З недовір'ям слухали, що мої кіннотники рвуться в бій. Одноголосно твердили про поганий моральний стан своїх людей. Таємниці, чому мої рвуться в бій, я не зрадив, бо сам довідався пізніше, що охоти додавали ті фунти грошей, що їх мали Махновці.
Вночі повернувся на панцерці до дивізіону та знову скликав нараду старшин. Подальший наступ — у напрямі Павлограда. Перед світом пішли патрулі, а вслід за ними сотні. Так провоювали ми три дні, майже без втрат з нашого боку, застосовуючи тактику оточення, беручи полонених і військову здобич.
До Павлограда лишилося неповних 15 кілометрів. У Лозову прибули передові частини гайдамаків. Від них довідалися, що отаман Волох має прибути на другий день. Того ж дня поїхав і я до Лозової, щоб передати відтинок. З нас, Болбочанівців, ще ніхто Волоха не бачив. Не хотілось вірити, що дядько в розхристаному кожусі є отаманом, улюбленцем нашого уряду… Ми звикли до статечних, підтягнутих старшин 2-го Запорозького полку та до джентльмена полковника Болбочана, а тут якась мара у вошивому кожусі.
Привітавшись, доповів про ситуацію на нашому відтинку та що фронт тримаю до ранку. Хто нас змінить? Волох відразу заявив, що він скасовує наказ полковника Болбочана і затримує нас при собі. На моє питання, хто ж нас змінить, відповіді не дочекався…
Підтягнувши ешелони ближче до фронту та стягнувши піхотинців з десанту, що патрулювали на станції і в місті, посадовив усіх на панцерку і наказав вирушати до дивізіону.
Вечором сотні, повантажившись, відійшли до Лозової. Я лишився з панцеркою, щоб прикрити відхід піхоти.
Удосвіта вже мали гостя — махновський броньовик, який прилип до нас і не давав спокійно відійти. Довелося знову застосувати тактику "пустого паротяга". У "махновця" здали нерви, і він почав відходити. Перед станцією почав ревіти мов несамовитий: жадав, щоб нам перед носом переставили віхи (стрілки) та скерували на запасний тор. Майже на повному ходу вдарили в потяг, що стояв на нашій дорозі. На станції було повно махновської піхоти, котра відкрила по нас вогонь, на який і ми відповіли з обох бортів…
Чотовий [Гриць] Бурба запропонував причепитися до валки та відірвати від неї пару вагонів і подивитися, що в неї всередині. Не встиг я дати згоди, як Бурба вже маніпулював при буферах. По хвилі доповів, що все готове…
Задній хід, але в'язання тримали, другий раз — те саме. Що буде, як не витримають при нашому паротязі? От Махновці натішаться…
Виручив "дядя Ваня": відштовхнувши машиніста, вів дав такий задній хід, що ми попадали. Поволі панцерка рушила з негостинної станції.
Усім було цікаво, що нам Бог послав. За кілька кілометрів затримались і козаки, мов груші, посипалися за здобиччю до вагонів, яких виявилося вісім, усі запломбовані.
Мов на замовлення дістали те, чого найбільше потребували. Удвох вагонах — сукно. Ясно-сіре — на черкески, а чорне — на штани. У трьох вагонах — цукор, один вагон із цукерками "Жорж Борман" відомої перед війною фабрики в Харкові, а в решті вагонів — якісь машини і щось із піввагона пудри "Лебяжий пух", яку наказав викинути як непотріб, але козаки запротестували. З їхніх слів виходило, що дівчата на селі вже віддавна використовують звичайну крейду, а за "Лебяжим пухом" пропадають. Переконали мене, і пудра залишилася.
Виставивши забезпечення, переночували на ст. Юріївка. Вночі повернувся хорунжий Недригайло, який з кіннотою побував на першій станції за Лозовою. Вдосвіта нас розбудили вибухи гранат. Два махновських бронепотяги атакували нас. Відстрілюючись, рушили на Лозову. Перед входовими віхами затрималися, щоб дати змогу гайдамакам приготуватися зустріти гостей.
Ворожі гранати рвалися поруч з нашою панцеркою. Треба було відходити, щоб не стати ціллю для махновських гармашів. На ходу бачили, як Волох у розхристаному кожусі виводив своїх гайдамаків назустріч ворогові. Не попрощавшись, рушили і ми доганяти нашу кінноту.
За цих майже два тижні, що ми провели в боях з Махновцями, а до того ж майже без втрат з нашого боку, стерлася будь-яка різниця між козаками. Вже не було повстанців з Решетилівки чи Білоцерківки, вже не було Роменців чи регулярних, були тільки Болбочанівці. Правда, ми ще різнилися одягом, але була надія, завдяки махновському сукну, що і ця різниця зітреться невдовзі. Вдалий добір старшин, насамперед командирів сотень, спаяв в одне ціле ще донедавна таких різних людей.