Наступного дня із тригодинним запізненням нарешті підійшла до ст. Іскрене піхота — неповних 300 люду; решта не виконала наказу і лишилась у Стецівці. Показав у терені на горби на південний захід від ст. Іскрене, що їх вони мають осідлати, а кіннота розпочне свій марш на Цвіткове. Піхота почала виконувати наказ, але надійшов ворожий броньовик і відкрив по піп гарматний і кулеметний вогонь. Піхота скотилась у паніці з горбів, кидаючи псе, що заважало тікати, і зброю теж.
Наказав я моїй 4-й сотні з двома важкими кулеметами зайняти позиції на тилах власної піхоти, яку попереджено, що наші кулемети скеровані на них і що вони мусять зайняти горби. Кіннота рушила і надвечір опанувала ст. Даріївку, в якій нікого не було, бо броньовик відійшов на Цвіткове.
Вночі від командира 4-ї сотні прийшло донесення, що наша "гвардійська піхота", використавши темноту, розбіглася та що він був змушений відкрити по ній вогонь. Серед "гвардійців" є убиті й поранені.
Трофеї 4-ї сотні — 6 важких кулеметів, багато рушниць і понад 200 наплічників. Наші кіннотники довго згадували цих "гвардійців", бо майже в кожному наплічнику було по 5–6 пар білизни, якої нам бракувало.
"Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки"
Чергового дня ми отримали наказ відходити на Звенигородку — Тальне. Без зв'язку з ворогом дійшли до Тального, де зустріли піхоту Мазепинського полку.
Розташувалися в с. Білашки на південь від Тального, щоб забезпечити нашу піхоту, бо були відомості, що в Умані повстали робітники проти Директорії. Стежний відділ, висланий до Умані, повідомив, що наша піхота залишила місто, яке нині в руках повстанців. Щоб не втратити зв'язку зі своєю піхотою, почали і ми марш на Легедзине — Умань. У щоденних маршах, майже не сходячи з коня, я так і не дочекався нової атаки тифу, а поволі почав видужувати.
Не доходячи до Умані, заночували в с. Гережанівка, за 5 км на схід від міста, щоб удосвіта пробувати атакувати місто. Вислані вранці патрулі доповіли, що майже всі повстанці подалися на Христинівку, а в Умані залишилася невелика кількість озброєних робітників, які засіли на фабриці "Сльворті". Наші патрулі перекрили всі виходи з міста і перестрілюються з повстанцями. Із двома сотнями підійшов я до фабрики, а решту з табором і керував на західний край міста. Сотні спішились і під заслоною кулеметів пішли в наступ. Опір був слабкий, і по хвилині ми його цілком зламали.
Зробивши порядок на фабриці, дивізіон оволодів станцією. На телеграфі був наш чоловік. Він повідомив, що із Христинівки вийшов спецпотяг і скоро має бути в нас. Я видав накази, щоб у сотнях приготувалися зустрічати" гостей". Нарешті надійшов потяг, що складався з п'яти вагонів, в тому числі один особовий. З нього вийшов незорієнтований чолов'яга, обвішаний зброєю, аза ним з десяток червоноармійців. Комісар привіз багато грошей для повстанців. Червоноармійців я наказав відпустити, бо всі були місцеві, а комісара віддав козакам на "товариську розмову". Від нього довідалися, що наші залишили Христинівку і відійшли на Теплик.
Заночували в с. Паланка, маючи свої стежі в Умані. Тут до полку прилучилося близько ЗО хлопців із Софіївської господарської школи. Сирий матеріал, але з часом виробився. На другий день рушили на Теплик. У дорозі від селян довідалися, що в Теплику був бій, хто з ким бився — не знали. Не доходячи до містечка, я зі своїми ординарцями рушив вперед, щоб наздогнати патруль і самому розвідати, що і хто в Теплику. Це було по годині 10-й вечора. На східнім краю містечка мене затримав оклик:
— Стой, кто єдєт?
Відповідь відома:
— Своі!
Висипався з десяток осіб у цивільному нам назустріч, всі озброєні. Вони прийняли нас, видно, за большевиків, бо почали вітати нас як Червону армію. Видно, всі були місцевими шишками, бо один поперед одного хвалилися, що і хто з них зробив…
— А хто ж із вас був організатором повстання? — питаю.
— Не хвалясь, ето бил я! — ствердив один.
Я вже мав досить розмови, а для козаків блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки…
Надійшли наші сотні. Наказав 3-й і 4-й сотням оточити містечко, що було легко виконати, бо було тільки два мости і виходи греблями: річка і ставок розлилися. З рештою сотень увійшов до Теплика. Від селян уже знали, хто робив повстання. Село залишилось нейтральним. На майдані й вулиці лежало 20 убитих козаків Мазепинського полку. Забрали із собою вбитих, перейшли на другий день до села Соболівка і там поховали їх за козацьким звичаєм.