Виконуючи обов'язок перед покійним товаришем, побратими помістили в журналі "Дороговказ" "перший уривок із спогадів про його тяжкий вояцький шлях". Сподівалися продовжити публікацію, та наміри лишилися намірами.
Яка доля рукопису? Мабуть, лежить, покрившись шаром пилу, в родинному архіві чи архіві журналу "Дороговказ", який давно вже припинив своє існування. Як знайти ці цінні спогади бунчужного Армії УНР?
Роман КОВАЛЬ
Джерела
Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1966. — Січень — березень. — Ч. 9 (28). — С. 27.
Л-кий І. (Липовецький І.) Бунчужний Олександер Шаруда//Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1970. — Січень — березень. — Ч. 27(46). -С. 20–21.
Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956. — С. 70.
Шаруда О. Від богданівців до Чорних запорожців (уривок із життєпису) //Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1970. — Січень — березень. — Ч. 27 (46). — С. 8.
На світлині — Олександр ШАРУДА. Копія.
"Гриць не боявся смерті"
Гортаючи справи архіву Української господарської академії в м. Подєбрадах, знайшов я роботу студента агрономічно-лісового факультету Максима Ломацького "Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії".
Цей "Вспомин…" є хвилюючою розповіддю про героїчне життя хорунжого 3-ї ("Богданівської", або "Богдано-Дорошенківської") сотні полку Чорних запорожців Гриця Хмеленка, народженого на хуторі Хмарин біля м. Лозової на Катеринославщині 1897 року. Ось уривок цієї розповіді:
"…Гриць не боявся смерти.
— Що значить моя кров, маленького чоловіка, порівнюючи з морем крови, пролитої за Україну? — говорив він.
І дійсно він готовий був на смерть щохвилини.
До неї був готовий уже давно.
Зараз по закінченню гімназії у своїм ріднім місті Лозовій на Катеринославщині року 1915 його було покликано на Світову війну, на цю безглузду бойню народів, де потоками текла і українська кров за інтереси свого ката. Своїм чутким серцем Гриць відчув цю велику кривду, відчув її ще гостріше тоді, коли був на Галицькому фронті і бачив перед собою "ворога" — того ж рідного йому по мові, по звичаю, по крові галичанина.
Боліло серце Гриця, коли горіли українські села, коли голосили на рідній йому мові українські жінки та діти. В його душі росла тоді ненависть до тих, хто викликав цей жах…
Як звільнитися 40-мільйонному українському народові від рук катів?..
"Боротьба, збройна боротьба до загину, кров за кров", — вирішив він…
Не довго довелось і чекати. Насупились хмари і над московським катом. Вдарив грім революції, спаливши царат, затряслася російська в'язниця народів, прокинулася з 300-літньої неволі й Україна та стала кликати дітей своїх, щоб розірвати невільницькі пута. Полетів на цей поклик і Гриць, і вже в липні місяці року 1917 бачимо його в славному полку імени Гетьмана Дорошенка, де він енергійно працює по організації Українського війська, а пізніше відверто вийшов на боротьбу з московським катом, що переодягнувся в червону шкуру. "І полилася сторіками кров у синє море" дітей України, тепер вже за свою власну волю, за свої власні інтереси…"
Останній бій Гриць Хмеленко прийняв у Галичині 4 вересня 1920 р. під Медухою, родинним селом сотника УСС Дмитра Вітовського.
"Лава за лавою підступали москалі. Градом куль засипали їх оборонці наших позицій, і ворожі лави, як хвилі, зустрінувши опір, відходили назад, то знову набігали. Гриць як вихор літав з одного кінця своєї позиції на другий, давав відповідні розпорядження та, підбадьорюючи козаків, слідкував за полем бою. А поле ревіло, як пекло.
Ворог, збільшивши інтенсивність вогню, пустив свіжі резерви, і наша лава, стомлена кількаденними боями, крок за кроком стала відходити. Ззаду було село, а далі — холодні хвилі Дністра.
— Краще вмерти тут всім, як перепливати Дністер, — крикнув Гриць, вискочивши вперед куреня.
Як електричний пруд пройшов по лаві, залунало "Слава!", і, напруживши останні сили, курінь пішов на багнети… Не витримали москалі цього раптового переходу від відступу до атаки і покотились назад.
— Слава! Слава! — кричав Гриць, біжучи попереду. — Тікають… тіка…
Гостра ворожа куля, врізавшись у голову, не дала докінчити останнього слова, червона кров залила його очі. Відлетіла його шляхетна душа. Не стало дорогого життя для України, воно було віддано за перемогу…