— Ти, камфора, положи рушницю! — коротко кинув Бушанський із кутка.
Филимон "не любив жартувати — це добре знали всі. Знав це й Іван Михайлович". Тож і поволі опустив рушницю додолу. Хто зна, може, саме завдяки богданівцю Бушанському зберігся цілий пласт спогадів про Визвольні змагання, адже він урятував Валентина Сім'янцІва. А той зберіг нам пам'ять про Національно-визвольну боротьбу. І того ж богданівця Бушанського… І Павла Городянина. І…
Своїми руками цей шляхетний син України збудував собі пам'ятник — і вояцьким життям, і скульптурними творами, і книгами, які донесли до нас пам'ять і правду про Визвольні змагання та її героїв.
Вічна слава українським романтикам!
Джерела
Сімянцев В. Роки козакування, 1917–1923 (спогади). — Філадельфія, 1976. — С. 93, 96, 97,137,199.
Сімянців В. Спогади богданівця. — Нью-Йорк: Червона Калина, 1963. -С. 5–9,11, 68, 108.
Сім'янців В. В Зимовому поході //За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Торонто, 1964. — Т. 10. — С. 116, 117.
Сім'янців В. В Зимовому поході (продовження) //За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Торонто, 1964. — Т. 11. — С. 206.
На світлині — Валентин СІМ'ЯНЦІВ. Публікується вперше. З оригіналу.
Про Петра Дяченка та його козацтво
У бою під Картушином 1-й курінь втратив понад 50 % свого складу — забитими і раненими. Найболючішою втратою полку було поранення сотника Зілинського, найхоробрішого старшини полку, що свого часу в Криму форсував Сиваш.
Кінна чота відвезла забитих і ранених до Воронка, де мав відбутися похорон, в яких взяв участь німецький генерал дивізії, якому був підпорядкований і наш полк.
Під час похорону Німець зробив перегляд решток 1-го куреня, а також нашої чоти, якій подякував за бій, а для мене знайшов і в нашій мові слова: "Ві кращій офіцер, дякую!"
Великий героїзм і мужність виказала 2-га сотня дивізіону на чолі з неустрашимим поручником Дяченком в боях під Лозовою і Павлоградом проти переважаючих банд Махна, а також у боях під Люботином проти московських большовиків.
Переглянувши сотні [кінного партизанського дивізіону Петра Дяченка], полковник [Петро Болбочан] зазначив, що царська гвардія не виглядала краще.
Як завжди, штаб у нашому полку [на чолі з Петром Дяченком] "замітав сліди", себто відходив останній!
Полк Чорних запорожців був однією з найкращих і найбільш боєздатних формацій Українського війська в часи Визвольних змагань 1918 — 1920-х рр. Був він пострахом усіх ворогів молодої української державності, включно з її деструктивними елементами.
Бій кінноти в районі Лозової проти Махновців та наведення "порядку" в здеморалізованих частинах мали велике значення в першу чергу для мене, бо до того часу, як у бувшій російській, так і українській арміях, я ходив на поводах. Найбільшим і найчастішим завданням була розвідка, і час від часу бій у вимірі сотенних операцій. Випущений полковником Болбочаном на ширші води, я легко освоївся з новою роллю командира дивізіону, а невдовзі й командира полку.
Рухливий, дуже енергійний та спритний, дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування частиною. Амбітний і дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець. Командує полком із великим досвідом і знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Щоправда, губиться в питаннях вищого тактичного рівня, не виявляє ні методи мислення, ані особливих здібностей — скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних, радше завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці, аніж своїм педагогічним здібностям.