Молоді ветерани з ясними очима
Наприкінці листопада і на початку грудня 1919 року Армія УНР опинилася в районі Чорториї — Любара, маючи з півдня Денікінців, із заходу Поляків, а з півночі та сходу большевиків. З усього було видно, що піхота вже більше битись не може. Перехід Галицької армії до Денікіна, а також колосальні розкрадання в інтендантстві Армії УНР, і до того безкарні, - під боком уряду і політичних "інспекторів"; історія з любимцем Симона Петлюри отаманом Волохом, який захопив державну скарбницю і перейшов з нею і зі своїми Гайдамаками до большевиків, — все це доконало нашу багатостраждальну армію, зокрема піхоту.
Холодна пронизлива осінь. Болота, дощі та сніги, а наша піхота гола, боса й голодна. Тиф щодня витягав із рядів Армії сотки своїх жертв. Становище було настільки трагічне, що навіть у полку Чорних не тільки молоді козаки, а і тверді Болбочанівські ветерани, які звикли до всього, поспускали голови. Командувач армією не давав жодних доручень, "інспектори" позникали. Штаб Запорозького корпусу попав у полон до Поляків.
Нарешті генерал [Михайло] Омелянович-Павленко став на чолі недобитків, покликав командирів усіх частин на нараду, на якій було вирішено йти в запілля денікінців. На чолі цього походу став генерал Омелянович-Павленко, заступником його був отаман Юрко Тютюнник. Навколо них згрупувалось усе здорове духом і тілом. Решта пішла на інтернування в Польщі. Таке сталося за рік після повалення Гетьманщини і декларацій та обіцянок Директорії про незалежну і самостійну Україну…
6 грудня 1919 р., повернувшись із наради, я наказав збірку полку. На великому майдані коло церкви в Новій Чорториї вишикувався кінний полк Чорних запорожців, мов на огляд. Непорушно стояли кінні сотні, наїжачивши списи. Темніли пластуни у струнких рядах, а за ними важкі кулемети, безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але яку втому видно в них… Здавалося, що в кожного на лиці записана вся трагедія його Батьківщини. Але не видно було апатії. Все це молоді ветерани, що вже третій рік б'ються.
Об'їхавши сотні, став перед фронтом полку. Настала мертва тиша, і тільки вудила коней побрязкували та повівали чорні шлики на шапках козаків.
— Козаки, тимчасово переміг нас ворог. Для нас лишилася одна дорога — йти в запілля ворога. Хто не бажає йти в партизанщину, хай залишиться тут, хай вище наперед!
Запанувала тиша. Ряди стояли мов кам'яні, жоден козак не поворушився з місця. Коли зразу громоподібне "слава!" затрусило повітрям. Втомлені й почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав огонь завзяття. Козаки мов відродились.
Полк у складі 212 шабель, 11 важких кулеметів "Максим", 9 легких "Люїс" і при одній гарматі, а всього 417 козаків і старшин, вирушив на нову боротьбу з ворогом України.
Зимовий похід
День 7 грудня 1919 року. Сніг, що був упав, зовсім розтанув. Густе, непролазне болото.
Полк поволі просувався вперед у напрямі Голендрів.
Денікінці в той час вели жорстокі бої з комуністами під Бердичевом та Києвом: час для прориву ворожого фронту був добрий. Усе, що носило:»брою, було відтягнуте до Бердичева. Залишилась одна Галицька армія, з якою полк вперше зустрівся поміж залізничними шляхами Козятин — Калинівка і вузькоторовим Бердичів — Калинівка. Від Галичан запозичив полк коней і фураж, з тим що їх віддамо, як покинуть Денікіна.
В 11-й годині ночі 11 грудня полк підійшов до ст. Голендри. Вислана вперед 4-та сотня взяла станцію майже без пострілів. Частину денікінців нзято в полон, а решту, що пробували тікати, порубано.
Зруйнувавши залізницю, телеграф і телефон, полк рушив на м. Самгородок, куди прибув уранці. Відпочивали весь день. Один із патрулів зловив дснікінського офіцера, в нього знайшли накази до Галицького командування, щоб Галичани чинили нам опір.
За цей час українська армія осягнула район сіл Юзефівка, Нова Гребля, Лисіївка, Самгородок. Пройшли смугою розташування Галицької армії, яка не тільки не робила нам перешкод, а, навпаки, багато в дечому допомагала.
13 грудня полк рушив у напрямку Таращі. По дорозі наші патрулі вимонлювали денікінську "государственну стражу" та ліквідовували її. Дійшовши до с. Юрківки, що за 6 км від Ставища Таращанського повіту, полк став на відпочинок, бо коні й козаки вибились із сил. Більше місяця, майже без відпочинку, місимо болото, а пронизливий дощ як через сито лив на по-літньому одягнутих козаків.
[Сотник Борис Монкевич писав: "Селяни незадоволені владою добровольців. "Та як його витримати, — оповідає селянин, — лазить по скринях, бере, що хоче: коні, воли, корови, хліб, — та ще нічого не платить"].