Впродовж ночі майже без втрат із нашого боку було роззброєно корпус, а точніше, його кадри. Передавши зброю і полонених піхоті, що підоспіла, чота отримала наказ патрулювати місто, а також приготуватися до маршу на Полтаву.
20 листопада рушили ми разом із 2-м куренем сотника [Івана] Дубового на Полтаву, яку й опанували разом з повстанцями.
Наступного дня прибув полковник [Петро] Болбочан разом зі своїм штабом і рештою сотні. Вночі мене викликали до штабу, де отримав наказ арештувати комуністичний штаб, який містився в одній із шкіл на околиці Полтави.
По тривозі підняв чоту і риссю під'їхав до школи. Силою увірвались усередину і знайшли там близько 20 люду — штаб із [Миколою] Шинкарем на чолі. Перевели трус, знайшлося багато короткої зброї та велика кількість грошей. Серед арештованих було дві жінки, які пробували агітувати козаків, намовляючи їх звернути зброю проти своїх старшин, які є "панськими прихвоснями".
Відпровадили всіх до штабу, де і здали гроші. По короткому часі — новий наказ: пустити по Ворсклі — під лід — комуністичних проводирів, а в тому числі й Шинкаря. Посадовивши всіх разом, 5 чоловік, на штабовий віз, рушили до річки. В дорозі Шинкар зіскочив з воза і кинувся тікати вздовж вулиці, а потім вскочив у подвірко. Ще на вулиці я встиг з коня двічі в нього вистрелити, а потім із двома козаками, зіскочивши з коней, побігли вслід. Саме перед тим випав сніг, і сліди Шинкаря було видно. Через пару кроків, уже в подвірку, на слідах була кров, а чим далі — більше. Сліди вели до провалля, що густо поросло дерезою, під якою вже снігу не було, і сліди зникли. Облазили всі закутки — зник як камфора.
Повернувшись до штабу, доповів, що завдання виконано не цілковито, бо Шинкар утік. Довелось від полковника Болбочана вислухати: "Як від вас утік над Ворсклою, то у другого зробив би те ще біля штабу".
25 листопада чота отримала наказ іти на Решетилівку, Білоцерківку і Миргород, де вступити в розпорядження командира 2-го куреня, який їде туди залізницею. Цей наказ дуже нас втішив, бо майже вся чота складалась із Миргороддів і була надія побувати вдома. В Решетилівці до чоти приєднались повстанці, близько 50 люду, всі на добрих конях, більшість кіннотники з бувшої Російської армії. Чота була однаково одягнута, всі в черкесках, а повстанці — від селянських кожухів і до панських хутер з єнотовими комірами.
Ранку другого дня рушив на Білоцерківку. Під час маршу поділив своє військо на три чоти і призначив командирів. Своїх козаків, яких було 34, поділив поміж чотами. Проїхали ми з десяток кілометрів, як від сотні із 3-ї чоти виїхало троє їздців і галопом помчали до поблизького хутора. Всі троє в хутрах — повстанці. На голосне "назад" двоє вернулось, а третій, махнувши рукою, галопував далі. Пустив і я свого коня навперейми повстанцеві й, догнавши, звалив коня разом з їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни…
У міжчасі сотня поділилась на дві частини, які стояли одна проти другої з рушницями, готовими до стрільби. Повернувшись до сотні, розпочав із питання:
— Хто дозволив виступати зі строю? Всі на свої місця!
Далі по черзі, кожну трійку, з пістолем у руках:
— Кому і що не подобається?
Усі були задоволені, всім подобалось…
— Бунчужний підбере на сотенний віз побитого!
Як виявилось, був то "отаман" повстанців, а в сотні чотовий 3-ї чоти.
Сотня з піснями рушила в дальший марш. Заночували на хуторах поблизу Білоцерківки, маючи в містечку свій патруль. Удосвіта — збірка, і до мене під'їхав учорашній "хрещеник" із забинтованою головою і по-службовому запитав, що має робити далі. Почувши, що має й далі виконувати обов'язки командира чоти, від'їхав. Не встигли вийти з хутора, як під'їхав козак зі скаргою на командира 3-ї чоти, від якого дістав за спізнення. Дістав ще й ВІД мене, аби не запізнювався та що поминув службову дорогу. З того дня усі були рівні.
Зайняли Білоцерківку, в якій до нас прилучилося ще 12 кінних повстанців. Від селян довідалися, що близько двох сотень білих Москалів прямує із Кременчука на Білоцерківку, на вечір, правдоподібно, будуть тут. Кортіло прийняти бій. Але сотня ще не в руках, не зіграна. Відійшли на поблизькі хутори, залишивши в Білоцерківці заставу з хорунжим [Михайлом] Бензиком.
Перед світанком Москалі атакували та примусили хорунжого Бензика відійти до сотні, залишивши двох козаків пораненими. Сотня в повній готовності чекала світанку. Розвиднілося. Вислані патрулі на Білоцерківку були обстріляні й відійшли. Наказав спішитися 1-й чоті, яку зміцнив трьома ручними кулеметами, та наступати чолом на Білоцерківку, а сам із рештою сотні пішов в обхід. Москалі не прийняли бою і відійшли на Миргород, залишивши наших двох поранених козаків повішеними на стовпах. З того часу не щадили й ми Москалів. Надвечір під'їхав патруль із Полтави з наказом штабу полковника Болбочана вертатися до Полтави.