Вони підійшли до дверей. Калве ввімкнув прожектор, пробурмотів:
— Найпростіше рішення? Механічна дія. Досить натиснути ось на цю планку… А ти бачиш, що тут давно ніхто не ходив? Пилюга, як і лежала… Це, найшвидше, означає, що живих на супутнику справді немає. Автомати — єдині його мешканці. Ну що ж… А як там, у ракеті?
Коробов почав викликати Азарова. Ракета не відповідала.
— Знову порушення зв’язку, — сказав Калве. — Іонізація, чи що, впливає?
Коробов щось пробурчав; набрав у легені побільше повітря і, повернувши регулятор на повну потужність, ревнув у мікрофон так, що тонко задзвеніло, резонуючи, прозоре забрало шолома. Азаров не відгукувався… І раптом звідкись, здавалось, зовсім зблизька, долетіло:
— А ось тут уже дещо цікавіше…
У відповідь щось пробурмотів знайомий тихий Раїнів голос.
— Вони, це вони! — вигукнув Калве.
Коробов закричав:
— Сенцов! Агов!
Обоє кинулись до дверей, готові бігти, шукати, допомогти… Та звуків більше не було, скільки не гукали обидва в мікрофони, ризикуючи розрядити акумулятори й зірвати голоси.
А двері з тихим шарудінням поповзли кудись угору, відкриваючи вхід до тьмяно освітленого коридора.
— Вони живі, знайшлися! — промовив Калве, визираючи в двері.
— Тепер ми їх швидко розшукаємо! — впевнено відказав Коробов. — Але Азаров…
— Ну, що там? — голос Азарова почувся в навушниках несподівано, і обидва здригнулися.
— Ну ось, — сказав Коробов. — Чому мовчав? Ти їх чув?
— Кого? — швидко спитав Азаров. — Як кого? Сенцова, звісно…
— Я інше чув, — помовчавши, відповів Азаров. — Ви де?
— Відчинили двері, — мовив Коробов. — Виходимо. Ми їх чули. Викликай їх увесь час.
— Щасти вам. Ви там недовго… — озвався Азаров.
Тільки-но космонавти вийшли в коридор, двері за ними знову опустились. Далі рушили, лише коли Коробов переконався, що і з цього боку відчинити двері дуже просто.
На мить завагались: куди йти? Коридор роздвоювався.
— Може, розійтись? — запропонував Калве, хоч йому зовсім не хотілось блукати самому.
— Ні, не годиться, — задумливо відказав Коробов. — Для того ми й вийшли удвох, щоб допомагати один одному. Мало що може трапитись… Давай підемо, ну, хоч би праворуч. Якщо вони з цього боку, обов’язково натрапимо на сліди: поглянь, пилюка яка… Якщо ж ніяких слідів не буде, повертаємось назад і йдемо в протилежний бік. За п’ять хвилин ми навіть у скафандрах можемо обстежити майже півкілометра. Навряд чи вони встигли відійти далі…
На перші двері натрапили метрів через шістдесят. Вони відчинили їх. У цьому ангарі теж було порожньо. Коробов уже повернувся — йти, як раптом Калве схопив його за руку.
— Блищить… — сказав він і кинувся вперед, в ангар.
Коробов ще не встиг збагнути, в чому річ, як Калве з незвичайною для нього поквапливістю вже нагнувся і схопив якийсь предмет, що лежав на підлозі. Підніс його до шолома. Потім простяг Коробову, що нагодився.
— Ось… — промовив він, переводячи дух. — Вони!
На долоні в нього поблискував невеличкий металевий прилад. Це був переносний лічильник частинок. Такі були в усіх приміщеннях ракети і фіксували ті рідкісні частинки надвисоких енергій, яким вдавалося пробити захист корабля. Очевидно, Сенцов, а ще певніше Раїн, виходячи з корабля, взяли з собою один із лічильників, не зовсім покладаючись, можливо, на вмонтовані в їхні скафандри індикатори радіоактивності…
— Зрозуміло, вони були тут, — сказав Коробов.
— Я гадаю навіть… — промовив Калве. — Дивись, нема жодного сліду. Вони не йшли — їх тягли, несли! Можливо, такі ж автомати, які ми бачили.
— Ясно, — сказав Коробов. — Швидше за ними!
Затиснувши в руці лічильник, він вийшов назад у коридор. Калве не відставав, тільки за кілька хвилин кинув:
— Тобі не здається, що ми йдемо весь час нагору?
— Схоже, — відповів Коробов. — Втім, може, це тільки здається? А коли й так, то що з того?
— Нічого, — відказав Калве. — Цікаво, куди цей хід нас приведе?
Кінець кінцем він привів космонавтів знову до зачинених дверей. Але тепер їм уже було відомо, як відчиняти двері в цьому світі.
А за дверима був новий коридор. При вході в нього їм зразу ж впала у вічі голубувата табличка на стіні, вкрита якимись рівними візерунками з відрізків прямих ліній, що виднілися крізь пил. Калве голосно зітхнув.
— Ну от… — сказав він замислено.
— Що таке?
— А те, що це письмена. Отже, супутник все-таки населений розумними істотами: автоматам не потрібні письмові інструкції,
— Населений чи був населений… Ходімо, — сказав Коробов, — потім будемо з’ясовувати.
Біля дверей він намалював пальцем на шарі пилюги велике “К”: буде позначка. Буква одразу ж заграла яскравими барвами.
Калве, зацікавившись, провів рукавицею — стер пилюку з клаптика стіни.
— Це б замалювати, — сказав він, дивлячись на візерунки, що в’юнились на стіні, слабо поблискуючи. — Дуже цікаво.
— Як тільки знайдемо наших, зафотографуємо все, що зможемо, а на Землі розберемося, — заквапив його Коробов.
Мабуть, не варт було зараз згадувати про Землю… Поки що з кожним кроком вони все віддалялись від неї, і найліпше було займатися ділом.
Калве подався доганяти Коробова, який уже відчинив нові двері.
— Не збагну, — сказав Коробов по паузі, — це лабораторія, чи що?
Калве подивився йому через плече.
Стіни просторої кімнати помітно звужувались — немов художник перестарався, зображуючи перспективу. Обабіч вузького проходу на невисоких підвищеннях стояли прозорі прямокутні ящики, вщерть наповнені якоюсь сірою масою. Більше в кімнаті нічого не було, тільки різнобарвні товсті щупальця кабелів тяглися в усі боки від ящиків у прикритих прозорими кришками лотках і зникали десь за задньою, найкоротшою стіною. Освітлення тут було інше — гаряче, фіолетового відтінку, зовсім не схоже на той сірий, мерехтливий напівморок, до якого Коробов і Калве вже почали звикати.
Вони підійшли до одного з ящиків. У променях світла прозора поверхня його злегка сяяла. Придивились. Калве одразу ж помітив, що передня стінка, крізь яку ясно було видно сіру масу, тільки здалеку здавалася суцільною Насправді ж вона складалась із багатьох невеликих квадратів, а весь ящик, як виявилося, був поділений на секції, наче картотека. Калве обережно потяг одну з кришечок — на нього поїхав, висуваючись, прозорий лоток, повен сірої маси. Одразу ж передню стінку ящичка залляло червоне миготливе світло. Калве відсмикнув руку. Ящичок сам повільно втягся назад, червоне світло погасло.
— Дідько його знає! — сказав Калве. — Може, з цього вони й виготовляють свої пластмаси? Чи це щось па зразок плантацій, на яких вони вирощують живильну речовину? На хлорелу не схоже… А взагалі щось незрозуміле. Тут треба поводитись обережніше, нічого без потреби не чіпати: господарі ще, чого доброго, образяться… Та й нашкодити можна.
— Ні в якому разі, — погодився Коробов. — Живильна речовина? Не дуже апетитний у неї вигляд…
Тепер уже Коробов висунув крайній ящичок, притримуючи його пальцем, низько схилився, наблизив шолом до сірої речовини, щоб як слід роздивитись нерівну поверхню. Калве застережливо підніс руку, та було вже пізно. Голуба змійка вилетіла з ящичка, на якусь мить затанцювала на шоломі пілота. Коробов рвучко розігнувся, змахнув руками — за прозорою пластмасою шолома Калве побачив його скривлене від болю обличчя — і важко впав на підлогу, вдаривши під час падіння ліктем прямо в середину ящичка, що повільно заповзав на своє місце. Знову стрибнула голуба змійка розряду. Калве схопив Коробова за плечі, відтяг на середину проходу, відкрив йому подачу кисню на всю потужність, почав робити штучне дихання — в скафандрі це було зовсім нелегко… В мить, коли йому здалося, ніби все вже марно, Коробов розплющив очі, відштовхнув Калве, повільно звівся на ноги.