— Нічого, дрібниці… — сказав він. — Просто оглушило… Виявляється, все це під напругою, і немалою. Ходімо лишень звідси подалі, а то ще, чого доброго…
Поглядаючи на кришку ящичка, що палала червоним світлом, обоє повільно пішли далі проходом повз прозорі сховища. Калве озирнувся. Тривожний червоний вогник не згасав. Чомусь від цього невесело було на душі. Коробов заспокійливо промовив:
— Це він просто повідомляє, що нормальний режим порушено…
Вони підійшли до задньої стінки кімнати. Обережно переступили поріг.
Круглий просторий зал відкрився перед ними. Мабуть, він був центром, навколо якого розміщувались сховища сірої маси, що утворювали правильне коло.
Коробов устиг уже в уяві накреслити схему супутника — кулі, поділеної, за його припущенням, на шари, кожен з яких відігравав певну роль: нижній, звідки вони піднялись, правив за космодром; цей, очевидно, — за сировинну або харчову базу. Втім, сіра маса могла служити і для регенерації повітря і хіба мало ще для чого? Робити узагальнення було, мабуть, рано: вони встигли оглянути лише незначну частину супутника.
Неспокій за долю товаришів, що все наростав, не давав їм змоги затриматись. У Сенцова й Раїна незабаром мав скінчитися кисень — лишались лічені хвилини…
Вони вийшли в коридор, проминувши по дорозі ще одне приміщення з прозорими ящиками. Коридор привів їх знову до стінки, біля якої Коробов намалював букву. Він безперечно був кільцевий, з внутрішнього боку його розміщувались сховища сірої маси, а вели з нього тільки одні двері — ті, в які вони і ввійшли.
Отже, виходу не було. Треба повертатись на те місце, звідки вони починали пошуки. Тепер стало ясно: ні Сенцов, ні Раїн не йшли цією дорогою.
Приголомшені цим відкриттям, космонавти стояли нерухомо. Коробов усе ще стискав у руці тендітний прилад.
— Але ж лічильник! — вже вдруге вперто сказав Калве.
— Лічильник… — похмуро мовив Коробов. — Проте їх тут нема й не було. І нічого їм тут робити. Не людожери ж тут живуть, та й ті не з’їли б скафандрів… Жодних слідів. Ну, не будемо марнувати часу. Все це колись з’ясується.
…Вони майже бігли, сподіваючись більше (хоч жоден і не висловлював цього вголос) на те, що Сенцов і Раїн самі вже відшукали ракету і нині сидять у рубці, спокійно дихають киснем та чекають на них.
Підбігши до дверей у той ангар, де стояла їхня ракета, вони уважно обдивились підлогу. Ніяких нових слідів не з’явилось.
Тоді вони метнулись далі коридором. Ось іще одні двері. Калве з ходу впав навколішки.
Прожектор освітив знайомі сліди магнітних присосків, які виразно було видно на запиленій підлозі. Кожен мав присоски в себе на черевиках, щоб зручно було ходити в умовах невагомості.
Сліди зникали під дверима. Назад вони не йшли — значить, Сенцов і Раїн могли бути лише там, за дверима. І Коробов поквапливо натиснув на засувний східець.
Двері не відчинились
Ще не вірячи в лихо, вони ставали на східець знову і знову, натискали на двері — ніби чимсь, крім вибухівки, можна було побороти цей матеріал, гукали — наче хтось міг їх почути.
Згодом обоє просто сиділи біля непіддатливих дверей, знову час од часу роблячи спроби відчинити їх. В обох була тільки одна думка: якби вони зразу пішли сюди, ліворуч…
І потім, уже повернувшись в ракету, вони сиділи в рубці, в кріслах, не скидаючи скафандрів, хоч це й заборонялось правилами. Вони переконували себе, що присіли тільки на мить і зразу ж знову підуть шукати, хоч усім було ясно: це надаремне — навіть при найекономнішій витраті кисень у Сенцова і Раїна скінчився кілька хвилин тому.
Вже не було рації стежити за секундною стрілкою, яка швидко бігала по циферблату, проте Калве не зводив з неї очей. Коробов сидів нахмурений, потупивши очі; прозорий шолом його стояв поряд па підлозі; потирав чоло (нестерпно боліла голова) і слухав, що йому, вимахуючи руками, говорив Азаров.
Що він міг сказати? І навіщо тепер розмахувати руками?
— Зв’язок, зв’язок треба було тримати! — різко сказав Коробов. — Ми й то їх почули, а в тебе рація!
— Спробуй! — відповів Азаров, вертячи ручку наладки. — Он послухай, яка веремія закрутилась…
Справді, в діапазоні між десятьма й тридцятьма сімома сантиметрами в ефірі коїлося щось незрозуміле: нявкало, верещало, часом заходилось дзвінким щебетанням, чулися якісь завивання. Потім раптом усе замовкало, лише чутно було незрозумілі хрипкі звуки, а через невеликий проміжок часу все починалося знову.
Послухавши цю какофонію хвилин п’ять, Коробов наказав вимкнути рацію, щоб не витрачати енергію.
— А може, це тутешні мешканці нас викликають? — невпевнено сказав Азаров.
— Дурниці, — відповів Коробов. — Ми обнишпорили ледве не півсупутника — жодного сліду ніде. Я, звісно, не знаю, що означає цей писк, але…
— Я, здається, знаю, — промовив Калве, не відриваючись від годинника.
Обоє подивились на нього: Коробов — з цікавістю, Азаров — осудливо. Калве відбирав у нього останню надію на порятунок друзів, які (коли виявиться, що припущення Азарова правильне) могли б знайти пристановище у господарів супутника…
— Ми просто не мали часу подумати, — сказав Калве. — Якщо ми перебуваємо в ангарі, призначеному для ракети (а ми, очевидно, перебуваємо саме в ангарі, призначеному для ракети), і якщо нас, точніше — ангар, обслуговують автомати (а його, виходячи з усього, обслуговують саме автомати), то ці автоматичні пристрої мають звідкись одержувати команди…
— Чому? — сказав Азаров. — Вони можуть і самі мати…
— Логічні пристрої? Ні, не думаю, це суперечить принципові доцільності. Тисяча арифмометрів не замінить одної обчислювальної машини… Так от, усе це дає нам підставу припускати наявність досить складних кібернетичних установок, які здійснюють керування автоматики і контроль за ними. Такий центр обов’язково десь є в супутнику. Автомати, як ми бачили з Коробовим, не одержують інформації по дротах. Немає в них контакту і з підлогою ангара. Отже, команди їм передаються по радіо. Ось джерело цих сигналів.
— Стривай, стривай! — сказав Азаров. — Радіохвилі ж крізь стіну не проходять…
— Це природно, — промовив Калве. — Автоматів має бути багато, частот в обмеженому діапазоні — менше. Ангар тут не один… Значить, треба, щоб автомати, які працюють на одній і тій самій хвилі, одержували команди вибірково.
— Хвилеводи, очевидно… — замислено мовив Азаров. — Мабуть, хвилеводи. І ви змогли почути Сенцова і Раїна тільки тому, що в цю мить перебували десь на кінцях одного й того ж хвилевода.
Нагадування про друзів переповнило чашу терпіння Коробова. Він і так ледве стримував себе: усе нестерпніше (мабуть, від електричного удару в кімнаті з сірою масою) боліла голова, терпла рука, а Калве тут розвів теорію, прямо хоч лекторій відкривай, і хлопчисько Азаров розвішав вуха та ще й сам починає будувати гіпотези, а коли треба було тримати зв’язок, то він розважався тим, що слухав усяке торохтіння… Коробов ледве звів обважнілу голову, відчув: ще кілька хвилин, і він впаде просто через брак сили.
Він повільно розігнув спину, важко підвівся з крісла. Азаров у цей час запитував:
— А ці автомати, які ви бачили, вони, по-твоєму, що роблять?
— Літають, — похмуро промовив Коробов. — Свистять. Більше нічого не роблять. А от нам би не завадило й почати щось робити… для різноманітності, чи що.
Калве спохмурнів, став поволі червоніти. Коробов вилаяв себе: ще невистачало посваритись.
— Огляд ракети не закінчено, — казав він. — Ходімо складемо на місці план дій. Зарадити нам ніхто не зможе, а засиджуватись тут ми не збираємось… З тобою підемо, — сказав він Азарову (той поквапливо закивав, подався до шафи по скафандр). — А ти, Лаймоне, роздягнися, почергуєш у рубці, згодом зміниш когось із нас.