— Не можна, — сказав він у відповідь на ображене заперечення Азарова. — Не кажучи вже про те, що тут у будь-яку мить можуть з’явитись господарі…
Щодо господарів він сказав трохи нарочито. Всі були пригнічені подіями, які набігали одна за одною. Варт було дати хлопцям можливість поговорити, відвести душу. А про господарів супутника і цього корабля напевно захочуть поговорити всі.
Так воно й сталося.
— Щодо господарів — це стара пісня, — промовив Азаров. — Хто їх бачив? Ніхто. Хто бачив хоча б їхній слід? Теж ніхто. Вже коли жоден з них не знайшов за потрібне досі з’явитись — то на всьому супутнику нема жодної живої душі. Самі автомати.
— Припустимо, — озвався Коробов. — їх справді може зараз і не бути на супутнику. Та тим паче не виключено, що в будь-яку хвилину вони можуть з’явитися.
— Звідки? — гарячкуючи, спитав Азаров. — З уяви? Вона не в усіх така нестримна, як у тебе…
Коробов пропустив закид повз вуха.
— Чому з уяви? З планети… Від Марса нас відділяють всього двадцять три тисячі кілометрів. Для такої ракети це дрібниця. Припустимо, що супутник дійсно автоматизований до краю. Але час від часу сюди можуть навідуватись і його справжні господарі, ну, для контролю, чи що, для налагодження… А хто може поручитись, що ті ж автомати не повідомили їх про наше прибуття і зараз їхня ракета вже не перебуває десь поблизу?
— Поручитися, звичайно, важко… — сказав Раїн. — Та, одначе, це здається малоймовірним.
— Чому?
— Бо це не дає відповіді на одне запитання: чому протягом усіх цих років, маючи такий першокласний стартовий майданчик для космічних подорожей, як цей супутник, і такі кораблі, як оцей, в якому ми сидимо (він поплескав долонею по кріслу), вони досі не відвідали Землю?
— Запитання не нове, — сказав Сенцов.
— Тим паче законне. Відповідь може бути, на мою думку, лише одна: вони не відвідали нас тому, що їх тут давно нема.
— Як давно? — спитав Азаров.
— Щонайменше з тисяча дев’ятсот восьмого року…
— Але що ж могло статися на планеті за кілька десятиліть?
— А чому обов’язково на планеті?
— Ну, знаєш, — мовив Коробов, — це вже несерйозна розмова. Що ж, по-твоєму…
Сенцов із задоволенням слухав суперечку, що розгорілася: всі, здавалось, насправді забули, в якому становищі опинились. Три голоси звучали переплітаючись… До речі, чому тільки три?
Сенцов перевів погляд на Калве. Той, як увійшов у каюту, так і стояв біля дверей, навіть не присів, тільки поклав на підлогу свій мішок з водою. Він навіть не відкрив, як інші, шолом скафандра, і обличчя його за поблискуючою пластмасою було важко розібрати.
— Лаймоне, а ти як гадаєш? — спитав Сенцов.
Калве не поворухнувся. Тоді Сенцов підвівся, підійшов до нього, міцно труснув. Калве повільно відкинув шолом: лице його невпізнанно схудло, рідкий чуб був скуйовджений, очі вперто ховалися під повіками.
— Та що з тобою?
— Нічого… — відказав Калве, ледве розтуливши вуста. — Стомився.
— Так сядь хоч відпочинь…
— Авжеж, дякую, — гречно мовив Калве. — Я справді сяду перепочину…
Він сів у друге крісло, відкинув голову, заплющив очі. Суперечка припинилася, і Сенцов подумав собі, що й тих, хто сперечався, зараз цікавив не так предмет спірки, як сама розмова, щоб можна було хоч кілька хвилин не думати про те, про що не думати було неможливо.
— Ну, так до чого ж домовились? — весело спитав Сенцов.
— До того, що на господарів покладатись не доводиться, — криво посміхнувся Азаров. — Вибиратись доведеться самим… Ну, гаразд, про це ще встигнемо… Ви б хоч розповіли, як вам вдалося вибратись.
— Це в нього питайте, — Сенцов кивнув на Раїна. — Я грав, так би мовити, суто пасивну роль. Опам’ятався в тамбурі ракети, а знепритомнів ще внизу. Це він і люк відшукав, і мене перетяг… Як йому це вдалося, не розумію.
— Я й сам не розумію, — всміхнувся Раїн. — Сказали б раніше — не повірив би.
— Ну, а опісля ми тут трошки обдивились, хотіли з’ясувати хоч би, звідки надходить кисень і чи не можна нам підзарядити свої балони. Надія, звичайно, фантастична. І, зрозуміло, ніяких балонів та зарядних установок не знайшли. Далеко заходити не стали — хотілося швидше вибратись до вас, та й, крім того, набридли вже всілякі несподіванки на зразок дверей, що не хочуть відчинятись…
Коробов зніяковіло закашлявся, Сенцов посміхнувся.
— Ну, все добре, що добре кінчається… Одне слово, на приміщення із скафандрами ми натрапили зовсім випадково, — це були найближчі до виходу двері. Ну, і нам, природно, спало на думку з’ясувати, чи нема в скафандрах кисневого заряду.
— Це тобі спало на думку, — сказав Раїн. — Я б на таке ніколи не наважився. Подумати тільки, одягнути чужий скафандр, на якому ні балонів немає, нічого схожого…
— Ну, я тоді над цим не дуже замислювався, — сказав Сенцов. — Все це вийшло якось раптово. Я відчинив ці дверцята…
— Ага, ось де скафандри! — мовив Сенцов.
Дванадцять скафандрів стояли розіпнуті затискачами. Вони не могли бути чимсь іншим, окрім скафандрів, і розраховані були, безперечно, на істот, які ходили прямо, з двома верхніми й двома нижніми кінцівками. Тільки заввишки ці істоти були, либонь, не менше як зо два метри.
— Ну от… — сказав Сенцов. — Ось такі вони й були…
Забувши про розшуки кисню, обидва розглядали скафандри, м’яли пальцями матеріал, приглядалися. Зроблено їх було з якоїсь незрозумілої, на дотик м’якої, еластичної речовини чорного кольору.
— Еге ж, велетні, — стиха мовив Раїн.
— Чому тільки шоломи в них непрозорі? — сказав Сенцов неголосно, ніби розмовляючи сам із собою. — Ану лишень…
Він обережно вийняв із затискачів один скафандр.
— Допоможи-но… — не скидаючи свого скафандра, засунув він ноги в чужий, що був схожий на комбінезон із розстебнутим від пояса до коміра верхом.
— Ти в ньому втонеш, — промовив Раїн, якому ця примірка здавалася принаймні непотрібною.
Сенцов заліз у комбінезон. Рукава й холоші зморщились гармошкою. Раїн відверто розсміявся.
— Нічого, нічого, — буркотливо промовив Сенцов, — добре сміється той… Тільки як його застібають?
— На один гудзик, як літній костюм, — сказав Раїн, усе ще посміюючись: надто вже кумедний вигляд мав Сенцов у скафандрі “на виріст”. Гудзик, на який показав Раїн, містився там, де мала бути пряжка пояса, коли б скафандри мали пояси.
— На гудзик? — недовірливо мовив Сенцов. Скептично покрутив ґудзик двома пальцями. Він слухняно повернувся, і розріз комбінезона почав повільно зникати, наче невидима “блискавка” з’єднувала обидва його краї так, що не лишалось навіть сліду.
— Можна й на гудзик, — переможно сказав Сенцов. — Ага, а це, очевидно, для шолома… Ясно. Ну, одягайся.
— Навіщо? — спитав Раїн.
— Зараз я одягну шолом. Не думаю, щоб скафандри стояли не готові до виходу. Це суперечить логіці… Отже, в них має бути кисень. Якщо це справді так, в цих скафандрах ми дійдемо до ракети.
— А коли…
— А коли ні, тоді… Тоді ти ще раз врятуєш мене.
…За кілька хвилин обидва з надітими шоломами вже стояли перед вхідним люком. Дивно: кисень у скафандри надходив, хоч ніяких балонів не було. За ними зачинились двері, закриваючи вхід у ракету. Потім почав повільно втягуватись люк.
— Дивись! — вигукнув Раїн. — Дивись-но, світло!
Сенцов його не почув: радіозв’язок у цих скафандрах — якщо він був — вони не зуміли ввімкнути. Раїн не бачив і обличчя Сенцова: ззовні шоломи здавались непрозорими, хоч зсередини все було чудово видно. Але Сенцов і сам побачив світло і поривчасто підніс обидві руки, немов замість цього непевного освітлення побачив справжнє земне сонце…