Повільно крокуючи, вони пройшли через зал. Руки й ноги тонули в складках скафандрів. Обидва думали про одне: коли є світло, то чому б і дверям не бути в порядку?..
І справді, двері відчинились легко, немовби це й не вони примусили їх пережити нелегкі хвилини. Сенцов окинув прощальним поглядом чужу ракету.
— Ну, — сказав він їй, — бувай…
Та, звичайно, він не думав, що побачення відбудеться так швидко і в такий спосіб. Інакше він, може, й не сказав би “бувай”.
— …Інакше я не сказав би “бувай”, — закінчив Сенцов. — От так усе й сталося… До речі, з ваших пояснень я зрозумів, чому ми опинились під замком. Але чому механізми знову почали діяти?
Коробов глянув на Калве. Той, як і досі, сидів, заплющивши очі: чи не заснув, бува, від утоми? Коробов потяг його за рукав. Тоді Калве повільно, мов крізь сон, сказав:
— Що ж тут дивного, машина такої потужності має змогу замість пошкодженої підключити іншу секцію. А можливо, ця речовина регенерує. Не розібравшись, важко сказати.
— Так… — протяг Коробов. — Але яким чином ваш лічильник опинився все-таки в ангарі зовсім з іншого боку? Адже він і збив нас з пантелику.
— Який лічильник? — здивовано спитав Сенцов.
— Та ось цей! — відповів Коробов, витягуючи злополучний прилад з кишені.
— Ми не брали ніякого лічильника, — сказав Раїн. — Чи, може, ти брав?
— Ні, — відповів Сенцов, пильно роздивляючись прилад. — Ні, і я не брав. Стривай, стривай… Ну, звичайно!
Він затис лічильник у руці, випростався.
— Справді, наш. Ленінградська марка. Але як він… А може, ви самі? Га? Петре? Лаймоне?
— Дай-но, — сказав Раїн. Взяв лічильник. Підніс до очей, обдивився. Всміхнувся. — Ні, не наш.
— По-твоєму, марсіяни користуються ленінградськими лічильниками?
Замість відповіді Раїн показав на ледве помітну позначку на торці приладу.
— Читай: “А-4”… Четверта автоматична, — сказав він. — Це лічильник з автоматичної ракети. Тільки як він сюди потрапив?
— Очі астронома… — промовив Сенцов. — Так, твоєму зорові позаздриш. Значить, до нас тут побувала принаймні одна із наших автоматичних ракет, які зникли… Ви її не помітили?
— Там не було ракети, — в один голос сказали Коробов і Калве.
— Ще одна загадка! От і робота нам знайшлася: з’ясувати, що сталося з тією ракетою.
— Певно, те саме, що з нашою, — сказав Азаров. — Ці автомати, по-моєму, спеціально натреновані готувати з усіх ракет, які потрапляють їм до рук, начинку для ковбас.
— До речі, — спитав Сенцов, — їсти не хочете?
Ніхто не відповів.
— Що ж це ви, га? — докірливо промовив Сенцов. — Всі робінзони починали з того, що перш за все досхочу наїдались. Кажуть, на повний шлунок легше витримувати…
Знову ніхто йому не відповів. Калве продовжував сидіти, поринувши в думки. Коробов підвівся, почав ходити туди й назад по каюті, підходив то до однієї, то до другої стіни, уважно розглядав посуд, кнопки, порожні рамки, щось мимрив чи наспівував собі під ніс. Спохмурнілий Азаров стежив за ним поглядом; нарешті, коли Коробов заспівав дуже голосно і надто фальшиво, не витримав:
— Ну, годі тобі, вгамуйся. Не крутись перед очима і не співай! Тут і без твоїх наспівів нудно.
Коробов, нітрохи не образившись, одразу ж затих. Сенцов сказав:
— Що ж, так і будемо мовчати? Становище наше, як кажуть, не дуже веселе. Ось ми з Раїним, наприклад, взагалі думали, що настав кінець! І все ж цього разу автомати нас не здолали.
— Але в майбутньому це не виключено! — докинув Азаров з нервовим смішком.
— Ну-ну, не так-то це просто, — заспокійливо сказав Сенцов. — Врешті решт нас п’ятеро — це більше, ніж тисяча автоматів.
— Поки що рахунок не на нашу користь…
— Все це було надто несподівано. Готуючи космонавтів, на Землі ще не читають курсу поведінки в чужих місцях, — сказав Сенцов.
— Скоро почнуть, — усміхнувся Коробов.
— Так, якщо ми зможемо долетіти до Землі чи хоч би повідомити на Землю про все, що трапилось… — промовив Сенцов. — Ми не маємо права наражати на небезпеку інші кораблі, які, безперечно, ще прилетять на Марс. Треба їх попередити, щоб не повторювали наших помилок.
— Яких помилок? — спитав Раїн. — Ну гаразд, ми з тобою могли б і не вийти на поверхню. В такому разі ми всі п’ятеро опинилися б разом з ракетою в ангарі. Ну, а потім? Чим пояснити напад роботів? Знову нашою помилкою? Якою?
— Не знаю, — відверто сказав Сенцов. — Та саме це нам і треба з’ясувати, щоб на нашому досвіді вчилися інші. Важко, звичайно, сказати, чим керуються роботи й логічні пристрої іншого світу…
— Програмою, — зненацька, не відкриваючи очей, сказав Калве. — Тільки програмою.
— А чому в них має бути така програма, щоб знищувати чужі ракети? Адже випадок досить рідкісний, навряд чи для нього могла бути вироблена програма.
Калве відкрив очі, сів прямо.
— В тому й річ, що такої програми не було, — сказав він. — В тім і лихо.
— Щось дуже вже туманно, — промовив Сенцов. — Ти, Лаймоне, давай без загадок і алегорій.
Калве похмуро подивився на нього. Чи то він так тяжко переживав втрату своїх улюблених кібернетичних пристроїв, чи якась думка гнітила його, але Калве не можна було впізнати. Від його постійної благодушності не зосталося й сліду, рухи стали нервовими, поривчастими.
— Скажи, — звернувся він до Раїна, — ти, коли ми йшли до цієї ракети, здається, пригадував, що спершу натрапив на інший люк, який тобі не вдалося відчинити?
— Ну, справді, так і було, — відповів Раїн. — А до чого…
— Зажди хвилинку, — Калве різко випростав руку. — На якій відстані цей люк був від корми корабля?
— Ну… приблизно метрів десять-дванадцять.
— Ну от… А ви звернули увагу, в яких саме місцях автомати прорізали оболонку ракети?
— Чекай, чекай! — підскочив Сенцов. — Два отвори… Один у носовій частині, другий…
— На відстані приблизно дванадцяти метрів від корми, — закінчив Калве. — Тепер ясно? Автомати й не мали такої програми — зруйнувати ракету. Навпаки…
— Полагодити, чи що? — спитав Азаров.
— Мені соромно, — промовив Калве замість відповіді. — Я мушу вам зізнатися, що мені боляче й сором за себе. Адже я вважаюсь фахівцем з цієї галузі, як ви знаєте, брав участь в опрацюванні багатьох систем — кібернетичних систем найрізноманітнішого призначення.
— Та це ми знаємо, — сказав Сенцов.
— Помилка, про яку ви говорите, моя помилка. Я не передбачив, хоча, якби був час помізкувати, напевне, здогадався б…
— На жаль, у нас цього часу не було, — сказав Коробов. — Не так розгортались події, щоб сидіти й розмірковувати.
— Коли я вперше побачив оці автомати, які шастали навколо ракети й подавали якісь сигнали, — казав далі Калве вже твердішим голосом, — я повинен був запитати себе: а чого їм треба? Чого вони тут і що їх цікавить?
— Ми поставили перед собою таке запитання, — сказав Коробов.
— Так. Але нас тоді цікавило інше: чи не завдадуть вони якоїсь шкоди ракеті. Ми зачекали й переконалися, що ніякої безпосередньої — підкреслюю, безпосередньої — шкоди вони ракеті не завдають. І ми заспокоїлись.
— Я починаю розуміти, — промимрив Раїн.
— От-от… Міркуючи логічно, що мусить статися з ракетою, коли вона повертається на свою базу з космічного рейсу? Ви пілоти, ви краще знаєте.
— Ну, природно, її повинні оглянути, проконтролювати…
— Саме так. І її піддали оглядові. Оглядали її автомати. Оглядали, звісно, не в буквальному розумінні слова. Очевидно, в їхніх ракетах — хоч би в цій самій — у певних точках вмонтовано якісь датчики, які у відповідь на запитання автоматів-інформаторів посилають їм дані про стан ракети загалом, її окремих вузлів і механізмів. І ці автомати вимагали таких даних…