— І не одержали… — пробурмотів Сенцов.
— Звичайно, бо наша ракета конструктивно зовсім інша і на такий контроль не розрахована… Але під час програмування дій автоматів, як я вже сказав, прибуття чужих ракет передбачено, ясна річ, не було. А який висновок повинен був зробити логічний пристрій, що керує автоматами?
Калве зробив паузу. Всі похмуро мовчали.
— Висновок: ракета несправна. Якщо кібернетична централь одержує від своїх автоматів-рецепторів лише нулі, то… Далі. Автомати, очевидно, відзначили, що в ракеті не відкрився ні один з люків.
— Як же не відкрився? — сказав Коробов. — А ми з тобою що, крізь оболонку вийшли, чи що?
На його подив Калве кивнув головою.
— Саме так. Для них саме крізь оболонку, це ти дуже добре сказав. Адже автомати шукали люки якраз у тих місцях, де розміщені люки в їхніх ракет: у носовій частині та біля корми, на відстані…
— Десяти-дванадцяти метрів! — вставив Раїн.
— Цілком правильно. Адже навіть така потужна кібернетична установка — це не мозок… Вона підкоряється програмі, а в цій програмі могло бути передбачено що завгодно, окрім того, що люк з певного місця ракети переміститься на десяток метрів убік.
— Так, цього не потрібно було передбачати, — визнав Сенцов.
— От бачите! Зате можна було передбачити інше: що люки — очевидно, такі випадки в них траплялися — під час польоту корабля крізь атмосферу чужої планети чи внаслідок інших причин могли вийти з ладу…
— Заваритись або заклинитись від удару метеорита, — вставив Коробов, — чи…
— Це не має значення. Факт той, що в таких випадках кіберустановки, очевидно, повинні були спробувати відкрити люки, аби допомогти екіпажеві вийти — якщо екіпаж уцілів, — чи бодай дати можливість проникнути в ракету ззовні, добути матеріали експедиції, взятися за ремонт корабля… І ось вступили в дію автомати, які почали вирізувати люки.
— Вирізані ними отвори були вужчі за ці люки, — заперечив Азаров.
— Ну, правильно, — сказав Сенцов. — І я б так зробив. Вони вирізали отвори в кришках люків: кришку потім легко замінити.
— Ось так, — скінчив Калве. — Ось, на мою думку, розгадка того, що сталося з ракетою. Можливо, все це не так просто. Не виключено, що…
— Стривай! — обірвав його Азаров. — А чому ці автомати почали діяти не одразу?
Калве помовчав.
— Я гадаю, — сказав він згодом, — що тут відіграли роль… ми самі. Автомати, безумовно, реагують на присутність живих істот, людей чи як там слід їх називати… Можливо, люди знайшли б інший вихід. У такому разі в кібернетичний центр було б надіслано відповідну команду. Недарма в мене весь час було таке відчуття, що за мною стежать. Це була вичікувальна пауза. Адже автомати і центр, який керує ними, не можуть мислити, вони не могли зрозуміти, що ми з’явилися саме з ракети, а не ззовні. Ось чому вони чекали, та програму не було змінено.
— А це означає, — докинув Раїн, — що в загальних рисах вони справді були схожі на нас, як про це свідчать скафандри. Марсіяни вони чи не марсіяни, але мусять бути дуже близькі до нас будовою.
— Оце й дивно, — сказав Сенцов. — Адже все-таки важко припустити, що форма буття Розуму вичерпується людиноподібними.
— Очевидно, — сказав Раїн, — на тій планеті, звідки вони родом, умови загалом схожі на наші.
— Гаразд, — обірвав його Сенцов, якому нова наукова суперечка зараз зовсім не здавалась необхідною. — На дозвіллі ми поговоримо і про це. А зараз важливе інше. І наші помилки, і небезпеки, що загрожують як під час обльоту Марса, так і під час посадки на Деймос, нам тепер в загальних рисах зрозумілі. Отже, лишається тільки розв’язати ті завдання, які висуває обстановка: завдання відльоту і завдання зв’язку; правильніше, навпаки — перш за все завдання зв’язку з Землею, а вже потім відльоту. Ось про що треба подумати.
В каюті запанувало мовчання. Що можна було запропонувати? Ракету непоправно виведено з ладу, при нападі роботів постраждала й рація далекого зв’язку.
Сенцов, бачачи, що товариші вже трохи відпочили, наказав узятися знову за перенесення знятих із земної ракети вантажів. Усі взялися до діла. Перетягли все, що ще лишалося необхідного для життя, і, крім того, котушки з результатами наукових спостережень, записами телемагнітоскопів, згортки діаграм, накреслених самописцями за час польоту, бортжурнал, деякі вцілілі прилади і навіть особисті речі.
Потім вони поїли, і Сенцов наказав відпочивати. Після детального огляду коридора виявилось, що тут на кожного припадала одна каюта-лабораторія та ще сім залишалось порожніми. Втім, це не втішало: у своїй ракеті було хоч тісно, та не кривдно.
Сенцову здавалося, що ледве добереться він до вже знайомого м’якого, затишного ложа, як одразу засне. Та варт було лягти й склепити повіки, як сон відлетів остаточно.
Сенцов лежав смертельно стомлений і знав, що не засне, поки не відшукає хоч би напрямку, в якому їм варт діяти.
Він підвівся, вийшов у коридор. Підійшов до прозорої перегородки. Коридор, що тягся за нею, за кілька метрів впирався у двері — там, очевидно, й містилась рубка. Злодійкувато озирнувшись, Сенцов всупереч власній забороні спробував якось зсунути перегородку. Це йому не вдалося, і тоді він почав повільно ходити туди й назад коридором, намагаючись ненароком не розбудити товаришів.
Біля дверей каюти, де розмістився Раїн, він прислухався: астроном мав звичку хропіти уві сні. Справді, з-за дверей долітали ледве вловимі звуки, але якісь дивні. Сенцов тихо прочинив двері — і зупинився, здивований.
Раїн зовсім не спав. Він сидів біля столу і слухав Калве, який щось говорив йому напівголосно.
Сенцов хотів було вилаяти їх за порушення наказу, та одразу ж отямився: а сам… Ясно, думка про вихід із становища турбувала не тільки його одного. Він запитливо глянув спершу на Калве, потім на Раїна. Раїн знизав плечима, Калве заперечливо похитав головою.
Сенцов присів поруч з Раїним. І тут же у відчинені двері зазирнув Коробов і, всміхнувшись, зайшов до каюти. За ним — Азаров. Всі зібралися знову.
— Ну, коли прийшли — пропонуйте, — промовив Сенцов.
— Та ми тут думали… — сказав Раїн. — Відремонтувати не можна ніяк?
— Ніяк, — коротко відповів Сенцов.
— Мені все ж здається, — озвався Калве несміло, — мені особисто здається, що ми могли б скористатися цією ракетою, чи не так? Зрештою це теж космічний корабель. — Він замовк, по черзі вдивляючись в обличчя кожного з пілотів.
Коробов терпляче відповів:
— Це справді також космічний корабель, в цьому ти маєш рацію. І велосипед і гоночний автомобіль — транспорт. Алє посади велосипедиста на гоночну машину і запропонуй йому вночі доїхати, скажімо, з Риги до Москви. Зваж, що він ніколи в житті не вів автомобіля. Врахуй, що він може користуватися лише картою світу в масштабі один до двадцяти мільйонів. У нього із ста шансів — десять розбити машину ще в гаражі і приблизно вісімдесят дев’ять — звалитись у кювет на першому ж повороті. Крім того, у нього все-таки разів у десять більше можливостей дістатися до цілі, ніж у нас.
— Де там у десять — у сто! — сказав Сенцов. — Він хоч розуміє, що автомобіль треба заправити бензином. А що ми знаємо про цю ракету?
— До того ж Москва стоїть на місці, — додав Азаров. — Земля — ні.
— Перераховувати все, чого ми не знаємо про цю ракету, можна без кінця, — продовжував Сенцов. — Як пробратися в рубку? Як керувати ракетою? Як виводити її з ангара? Які прискорення вона розвиває? Цих “як” дуже багато. Та головне навіть не це. Були б ми зараз у рубці, біля пульта керування, все одно я не наважився б натиснути жодної кнопки…
— Чому? — насторожився Азаров.
— Цю ракету будували не люди, а інші істоти. Ми не знаємо способу й ритму їхнього життя, звичок, потреб. Можливо, для них природними є такі речі, які для нас смертельні. Те, що ми досі на щось подібне не натрапили, ще нічого не означає. У нас немає доказів, що вони думали й відчували так само, як ми. І поки ми таких доказів не знайдемо, ці істоти лишаться для нас таємницею за сімома печатками. А ми їх не знайдемо, якщо тільки не зустрінемо когось із них, на що надії, як ви самі розумієте, мало…