Значить, і в тому відсікові щось відбувається! Що? Яка небезпека ще чигає на них?
Повернувшись знову до центрального пульта, Калве здогадався, нарешті, в чому справа, і заспокоївся. Було ввімкнено шафочку саме тієї секції, в бік якої був повернутий центральний багатопозиційний перемикач. А це могло означати лише одне: цей відсік був останнім, в якому щось відбувалося, коли будівники чомусь залишили свою штучну планету. Що ж саме відбувалось? Логічно було припустити, що відбувалося щось пов’язане з ракетами, а оскільки ракети там не було, значить, відбувалося саме відправлення ракети-тієї, котра останньою залишила супутник.
Коли так, то в цьому перемикачі не може бути нічого страшного… Калве обережно підняв руку, намацав перемикач, повернув на одну поділку і подався до тієї шафочки, яка повинна була за його припущенням увімкнутися. Так, він не помилився, апарат працював. Тепер у ньому виникли складні візерунки, намальовані електричним струмом. З’являлися і зникали.
Це йому щось нагадувало… Ага, машина поводить себе так, немов їй щось неясно. Зміна імпульсів у ній відбувається в тому ж ритмі, так-так, і з тією самою частотою, що і в радіосигналах, які слухав Азаров у перші хвилини після прибуття. Калве спробував увімкнути сусідню секцію, ще одну, і скрізь повторювалось те саме. Він почав здогадуватись: у кожному з цих ангарів немає ракет, це вони з Коробовим бачили самі. Отже, команда, яка надсилалася за допомогою цього перемикача, справді стосувалася якихось дій, пов’язаних з ракетами.
Калве задоволено всміхнувся. Він на правильному шляху. Саме тут ховалася розгадка керування механізмами, які обслуговували ракети. І про перший секрет можна було дізнатися вже зараз, у цю ж хвилину: просто повернути перемикач у положення, що вмикає їхній відсік — єдиний, в якому була ракета, — і подивитись, що з цього вийде.
“Спокійно, любий друже, спокійно, — сказав він собі. — Не треба поспішати… Від цього повороту перемикача ракета може за одну мить вилетіти в простір, а вона ж нам потрібна…
Згадай-но Коробова і сіру масу! Ні, ніяких емоцій, ніяких поривів. Тільки обережно, тільки методично…”
Калве зовсім забув, що час іде, що друзі, мабуть, уже хвилюються за нього, що він давно хоче їсти і запас кисню в нього наближається до кінця. Збоку він мав вигляд божевільного: то крокував по залу, мимрячи собі під ніс, то знову й знову сідав перед пультом і водив над ним рукою, простежуючи якусь цікаву ланку.
Тепер він вирішив знайти дорогу до хвилеводів, якими повинні були передаватись команди з центру по секціях. Щодо існування їх він не мав сумніву. Проте ніяких схем, які хоч би приблизно нагадували відповідні земні, Калве поки що не бачив. Згодом йому здалося, що простіше буде простежити, звідки надходять імпульси до круглого екрана, яке джерело живить вогники, що безперервно світяться на ньому. Може, тоді стане зрозумілим, що ж саме ці вогники означають…
Блакитні лінії, які він став тепер вивчати, вели його кудись зовсім в інший бік. Вони не з’єднувались з жодною із шафочок, а тяглися під стіну і потім угору, прямуючи в розташований вище ярус.
Калве вирішив, що негайно піде їх розшукувати: ці вогники чомусь здалися йому вартими особливої уваги. Він повернувся до дверей, і раптом чиясь рука лягла йому на плече.
Різко шарпнувшись, Калве зірвав із шолома екран інвертора, що затуляв очі, й полегшено перевів подих: перед ним стояв Коробов.
Коробов став німим: крізь шолом було видно, як він беззвучно ворушить губами. Калве з серцем вилаяв його за те, що підкрадається нечутно й лякає людей, замість того, щоб покликати по-людському, але потім згадав, що він же сам вимкнув свою рацію, оскільки зв’язку з товаришами все одно не було. Він повернув важілець, і в його навушники ввірвався сердитий голос Коробова.
— …остаточно. Це такі півтори години?
Калве глянув на годинника. Справді, ось уже цілу годину поверх домовленого проморочився він тут, і коли б не резервний балон з киснем, на який автоматично переключилась подача, йому довелося б погано. Зітхнувши, він розвів руками і спитав:
— А у вас як там справи?
— Та нічого особливого… Хлопці розібрали один робот Типовий марсіянський робот… А в тебе як?
— Та ось, — протяг Калве, — типова марсіянська кібернетика…
12
Минали дні. Всі поринули в роботу: Азаров ворожив біля врятованих деталей рації, Сенцов, Коробов, Раїн все нишпорили по їхньому новому помешканні — не втрачали надії розібратися в будові корабля. Роботи в сусідньому ангарі й ті, не покладаючи щупальців, трудилися над їхньою старою ракетою, щось підтягували, наварювали… Вони вгамувалися лише на третій день.
Калве всі ці дні займався все тим же: за допомогою інвертора простежував одне за одним безконечні розгалуження ланок кібернетичного центру. Кожного дня він розплутував ще один вузлик схеми, але — дивна річ — відчував, що до розв’язання основного завдання — до оволодіння ракетою—поки що не наблизився ні на крок. Вечорами — умовними в цьому світі — давав лад зробленим за день нотаткам і зарисовкам, і збоку здавалося, що Калве готує до друку чималу монографію “До особливостей структури марсіянських обчислювальних та швидкорозв’язувальних пристроїв”, такий спокійний і благодушний вигляд він мав. Насправді ж його все більше охоплювала тривога.
Перші дні друзі зустрічали його нетерпляче — ось зараз Калве, всівшись у кріслі, раптом візьме та й скаже: “Ну, між іншим, можна летіти хоч завтра. Натиснути там одну кнопку, і зразу відсік відкриється…” Поволі всі почали розуміти, що цього діждуться не скоро.
Спливали дні, і кожен з них забирав із собою часточку надії, що була загорілась.
Першим почав розчаровуватись Азаров. У нього щось не виходило. Поступово спостерігаючи за ним під час роботи, Сенцов помітив, як усе частіше погляд молодого пілота ставав байдужим, скеровувався кудись крізь усі перегородки, броню супутника, через багато кілометрів простору.
Раїн зовні лишався спокійним. Та й він усе частіше почав заводити мову про те, чи не пора, зрештою, облишити даремні пошуки, не витрачати марно часу, а використати його для того, щоб оглянути весь супутник, дослідити його — хоч би в інтересах майбутніх поколінь. І — хто знає? — якщо в усьому цьому величезному господарстві знайдеться бодай один придатний до користування телескоп, присвятити свій час (час, який лишався, — так слід розуміти це) тому, що було справою його життя — спостереженню за світилами.
Починало здаватися (чи це Сенцова вже охоплювала паніка?), що Коробов теж вивчає ракету не для того, аби застосувати свої знання при поверненні, а просто щоб якось згаяти час. Може, з таким же захопленням, інколи думав Сенцов, і з таким спокоєм другий пілот розв’язував би зараз шахові задачі, коли б мали вони шахи?
Та припинити роботу не можна було. Зв’язок з Землею був необхідний за всяку ціну: йшлося про безпеку тих, хто згодом полетить цією ж трасою, про безпеку багатьох людей і кораблів. Передавач був конче необхідний. Порівняно з завданням попередити Землю їх власний порятунок відступав на другий план. Тому слід було підбадьорити Азарова, якось допомогти йому.
…Сенцов залишив Раїна і Коробова в нижньому поверсі носової частини ракети, де вони то сяк, то так намагалися підступитись до наглухо закритого апарата штучної гравітації, і рушив у каюту Азарова.
Азаров лежав, уткнувшись обличчям в еластичне ложе. Очевидно, нерви все-таки не витримали: по всій підлозі каюти було розкидано деталі, пластини друкованих схем, окремі блоки, валялись клапті паперу — залишки чергової знищеної схеми.