Можна було, звичайно, залишити ракету і сховатись у верхніх ярусах супутника. Але тоді доведеться остаточно розпрощатися з надією послати повідомлення на Землю: іншого виходу на поверхню, крім уже відомого, вони не знали, а радіограму можна надіслати лише з поверхні — крізь броню зорельота радіохвилі їхнього передавача не пройдуть.
Відступати вирішили в останню хвилину. А поки що усі займалися одним: шукали автоматичну ракету з передавачем. Шукали й не знаходили…
А з Азаровим усі тримались так, наче нічого й не сталося. Але сам він був темний, як ніч, поривався лізти у найнебезпечніші місця, поки Сенцов не сказав йому якось:
— Ти не гарячкуй… Тепер сам бачиш — до чого це призводить.
Збиралися гуртом, лише коли зовсім вибивалися з сил. І вже ставало ясно, що через день-два тікати все одно доведеться: рівень радіації стане небезпечним. Нагорі ще можна буде протриматись, а тут залишатись неможливо.
Про своє важке становище нічого не говорили. Розповідали один одному про те, що бачили за день, сперечались, як пояснити ті чи інші незрозумілі машини, прилади. Ці бесіди за вечерею тепер були єдиним часом, який космонавти проводили вкупі, і на них годилося з’являтись чисто поголеними, підтягнутими, у вичищених комбінезонах.
Зараз в одній з кают, перетвореній на кают-компанію, зійшлося вже троє пілотів. Вони були голодні, нетерпляче поглядали на годинники, але обидва вчені затримувались, хоч і вели розшуки в різних напрямках.
Нарешті вони з’явились разом, обидва якісь похмуро збуджені. Мовчки сіли за стіл і їли теж мовчки, не підводячи очей.
— Не знайшли, звичайно? — спитав Сенцов, коли вечеря вже закінчувалась і на столі залишилось саме какао в баклажках з присосками: харчувались вони так само, як за умов невагомості, — звикли, та й посуду іншого не було.
— Не знайшли… — похмуро відповів Раїн. Калве тільки зітхнув.
Раїн замовк, але не стримався:
— Що ж тут приховувати?.. І не знайдемо. І ніхто не знайде.
— Чому ти гадаєш? — насторожився Сенцов.
— Ми тут з Калве помізкували… По дорозі забігали в кібернетичний центр і там ще раз перевірили. Здається, наші висновки правильні…
— Які висновки?
— Де було знайдено лічильник? — спитав Раїн. — У тому відсіку, на який вказував перемикач на пульті. А перемикач цей, як Калве загалом з’ясував, задає машині режим підготовки ракети в даному ангарі до польоту.
— Ну то й що?
— Ясно, що автоматична ракета, яка потрапила сюди так само, як ми…
— Тобто посаджена автоматично, а потім втягнута в ангар, — уточнив Калве.
— Ну так… Цю ракету й зустріли, мабуть, так само, як нашу…
— Це ймовірно, — озвався Коробов. — Вони однотипні, різниця тільки в деталях.
— Правильно. Отже, і її роботи, згідно власної програми, спершу розрізали, а потім, так би мовити, відремонтували: начепили кришки люків, щось там приварили — за зразком своїх ракет.
— Та оскільки вона потрапила в той ангар, який був перемикачем підготовлений до випуску ракети, то її, раз ніякого втручання в програму дій машини не було, простісінько викинули з ангара. Відправили, так би мовити, в рейс… Іншого тлумачення ми не маємо.
— Стривай… Але на чому ж вона вирушила в рейс? Хто ввімкнув двигуни?
— Ніхто не вмикав, — відповів Азарову вже Сенцов. — Ти що ж гадаєш, ракети в них стартували на власних двигунах? Що б тоді залишилось від оцих ангарів? Ні, вони викидали їх у такий же спосіб, як і втягували: за допомогою поля, магнітного або іншого — ми не знаємо.
— Правильно, так і ми з Калве вирішили, — підтримав його Раїн. — Ну, а коли викинули, то шукати її марна справа, самі розумієте…
— Та не може бути! — заперечив Азаров. — Вони ж не можуть бути такі дурні, ваші роботи й машини. Викидати ракету, в якій нема жодної людини, незаправлену, неготову і взагалі чужу…
— Вони не дурні і не розумні, — сказав Калве. — Вони діють за програмою. Щодо людей — може, і в них на зорельоті були автоматичні ракети-розвідники. А відносно того, що викинута ракета була не готова, то автомати цього просто не помітили.
— Тобто як? — здивувався Коробов.
— Можна собі уявити, що автомати, які знімають дані датчиків після повернення ракети з рейсу і передають їх у кібернетичний пост, приймають сигнали, котрі свідчать про недостачу чогось: пального, енергії… Тоді відбувається дозаправлення. А оскільки, як вони собі “розуміють”, ремонт закінчено, сигналів про недостачу чогось не надійшло, то, виходить, ракета готова до вильоту.
— Може бути, звичайно, що це й не так, — сказав Раїн. — Але навіщо сперечатися й сушити голови? Давайте перевіримо!
— Як саме? — спитав Сенцов.
— Пожертвуємо нашим скаліченим кораблем. Він нам більше не потрібний, з нього знято все, що можна було. Переключимо машину на наш ангар. Тоді буде видно, що станеться. Автомати вже кілька днів не чіпають ракету. Якщо наші припущення підтвердяться, значить ми дізнались, як відправляють ракети. І, крім того, облишимо даремні шукання…
Сенцов мовчав. Було видно, як шкода йому розлучатися із своїм, хай навіть ні до чого не придатним кораблем: командувати ним доручено йому, Сенцову, і ось не вберіг… Крім того, якщо експеримент підтвердить припущення Раїна і Калве, значить не лишиться ніякої надії розшукати деталі, яких не вистачає для радіопередавача, щоб налагодити зв’язок із Землею…
— А куди ж зникла решта наших розвідувальних ракет? — прагнучи знайти бодай найменшу можливість іншого рішення, спитав Сенцов. — Адже їх посилали кілька, і жодна не повернулась. Що ж по-вашому: їх усі ось так тут прооперували, а потім викинули? Дуже неприродно виходить…
— Про долю інших автоматичних ракет ми поки що нічого не знаємо, — відказав Раїн. — Можна тільки гадати. Може, й не одна з них побувала тут. А ймовірніше, що решта ракет, потрапляючи в сильне магнітне поле цього зорельота, вибувала з ладу, втрачала правильний курс…
— Можливо, — задумливо додав Коробов. — Відмовила автоматика, і полетіли вони кудись у безконечність, шукай їх тепер. Ти згадай, командире, як нам самим довелося взятися за керування, коли при наближенні сюди заковерзували автомати.
Сенцову нічого було заперечувати. Нічого не скажеш, докази переконливі. По довгій паузі він мовчки кивнув, схвалюючи план Раїна і Калве.
Кінець кінцем головне було — одержати якнайбільше даних про будову зорельота. Хто знає, хай не тепер, а бодай через півроку вони зможуть розібратися і в тому, як його творці налагоджували зв’язок, зуміють все-таки послати сигнал на Землю. Для цього варто було пожертвувати багато чим.
…Три пілоти неквапливо увійшли в ангар. Піднявшись на естакаду, постояли біля корабля. Металева сигара зараз була зовсім не схожа на ту, якою її втягли сюди автомати всього кілька днів тому. З’явилось два нових люки. Основний ступінь міцно приварено до першого — тепер уже не було ніякої можливості відкинути його в польоті… Якісь гребені прикрашали середню частину ракети. Такі ж самі вони бачили і на оболонці чужого корабля, що став тепер їхньою домівкою. Навіщо вони?
Сенцов злегка доторкнувся, немов погладив, шорсткуватої оболонки ракети. Вручну закрили люк, що так і лишився відкритим з самого дня нападу. Потім мовчки спустилися з естакади і відійшли далеко в куток залу. Сенцов послав Азарова передати вченим, що можна розпочинати.
Минуло кілька хвилин. Несподівано в залі почулося легке гудіння, на стінах спалахнули, замиготіли сотні лампочок. Їхня перекличка ставала все швидшою, нарешті, лампи стали спалахувати й гаснути з такою швидкістю, що замерехтіло в очах.