— Ну що ж, присядемо як годиться… — сказав Сенцов, і всі на хвилинку сіли. Все вже було зібране, все готове до відходу нагору, в оранжерею.
Сенцов подивився на друзів.
Вони вже належали історії — п’ятеро чоловік, що сиділи в чужій каюті.
Вони належали історії, як перші люди, які зустрілися з іншою цивілізацією. Та навіть коли б цього не сталося — а на Землі ж про це поки що нічого не знали, — вони однаково належали історії, як люди, що загинули поза Землею, штурмуючи Простір. Ще живі, вони були поховані під неймовірною товщею просторів, які відділяли їх від рідної планети, просторів, які колись здаватимуться зовсім не страшними.
І все ж, подумалося Сенцову, вони не армія, яка капітулювала, а солдати, що відпочивають між боями.
Відпочивали бійці… І, як звичайно буває на привалах, хтось тихенько затяг пісню.
Ледве вловивши мелодію, Сенцов підхопив її — так само неголосно, бо пісня ця була з тих, які співають не звучними й добре поставленими голосами, а стиха, трохи, може, неправильно й хрипкувато, з тією особливою якістю, яку в нас називають задушевністю, і не в змозі її замінити ніяка школа і навіть талант.
Це була пісня, яку співали в незабутні і неповторні сорокові роки — такі далекі і такі близькі їм зараз; пісня, в якій немовби сконцентрувалась уся романтика того суворого, збройного часу…
В ній співалось про двох друзів, котрі служили в одному полку, — “пісню співай, співай…” (співай, хоч би що там сталося: не тобі одному довелось нелегко! — так розумів тепер Сенцов ці слова), — і, хоч різні були в них вдачі, вони дружили справжньою дружбою (тут пісню підхопили Коробов і Азаров: хто, як не вони, пілоти, знали ціну справжній дружбі!)…
Земна пісня звучала в примарно, неправдоподібно освітленій каюті. І так шалено захотілось кожному ще бодай на годину побачити Землю — рідну, сувору і прекрасну.
І раптом Сенцов підвівся на весь зріст, очі його сяяли.
— Хлопці! — голосно мовив він. — Ми все продумали, й іншого виходу у нас немає. Тільки відступати… Летіти — божевілля, ми навіть не знаємо, як вмикаються двигуни… Але мені здалося… мені здається — чи так уже необхідно нам усе продумувати? Ви розумієте, адже все це будували люди. Люди! Хай вони інакше себе називали, який би вони там не мали вигляд… Але ж не може одна людина в такому ділі підвести іншу! Летіти не можна, бо не вміємо керувати ракетою. Але Земля жде! І, крім того, вони ж літали! А що, коли й ми зможемо? Може, тут зовсім і не треба керувати? У мене таке відчуття, що розгадка десь поряд, варто тільки ЇЇ пошукати як слід… Адже справа не в наших п’яти життях, дідько б їх забрав зовсім… Могли ж ми загинути й раніше… Але ж люди чекають на нас! Якщо ми не повернемось, Земля припинить дослідження, знову ще й ще перевірятимуть усі розрахунки і конструкції, буде згаяно час, можливо, роки… Ми мусимо повернутись!
— Ану, — у тиші, що запала, промовив весело й ліниво Коробов, підсовуючись до столу. — Адже, власне, дім наш майже поряд, — він швидко накреслив на столі пальцем два концентричні кола. — Оце Марс, а це Земля…
— А тут Венера, — іронічно сказав Азаров і накреслив третє концентричне коло, ближче до Сонця. І тут же здригнувся — так різко схопив його за руку, вигукнувши, Раїн.
— Ти чого? — запитав Сенцов.
— Нічого… — сказав Раїн. — Просто я ідіот. Марс, Земля, Венера… А в центрі що, я вас питаю?
— Наскільки відомо, Сонце, — буркнув Сенцов. — Ну й?..
— Так, — задоволено кивнув Раїн. — Прошу дозволу відлучитись на півгодини.
— Куди?
— Дуже важливо… Перевірити одне міркування, — сказав Раїн, нишпорячи в купі довідкових котушок, прихоплених ними із загиблої ракети, і поквапливо закладаючи одну з них в магнітофон. — Одне міркування…
Він закрив очі, прислухаючись до чисел, які монотонно диктував магнітофон. Почав робити розрахунки на аркушику паперу.
Потім переглянув їх і кивнув.
— Ми вдвох із Калве… Одягайся, Лаймоне, — він почав натягувати скафандр, з нетерплячки не попадаючи в рукава. — І як тільки ми раніше не здогадались… Шукали складного, а виходить дуже просто…
— Та в чім річ? — не витримав Азаров. — Що за секрети?
— Дізнаєшся, любий, дізнаєшся, — сказав Раїн. — За півгодини ми повернемось. Прихопи інвертор, Калве…
Поки троє в каюті чекали на їхнє повернення, не промовляючи й слова і тільки перезираючись, Раїн і Калве проминули відсік з обчислювачами і ввійшли в круглий зал. Раїн мерщій підійшов до екрана, схилився над ним, глухо — лише з голосу можна було зрозуміти, як він хвилюється, — сказав:
— Дай-но збільшення…
Калве ввімкнув. Кілька хвилин Раїн напружено вдивлявся, водячи стрілкою по екрану, щось підраховував, ворушив губами. Нарешті він рішуче поставив кінчик стрілки точно на вогник середнього кільця.
— Замірь… — кинув він коротко.
Калве рушив уздовж кабеля, повільно наблизився до дверей, що вели в секцію, сказав:
— Сигнали надходять…
— Так, — промовив Раїн, виписуючи нові цифри на аркушику паперу. Після цього він ще раз перевірив положення стрілки. Кивнув головою. Випростався, весело поблискуючи очима. — Ходімо…
За десять хвилин вони були вже в рубці ракети. Три запитливі й повні надії погляди зустріли їх. Калве у відповідь нерозуміюче знизав плечима, покрутив головою. Раїн зразу попрямував до центрального пульта, кілька секунд дивився на нього. Пригладивши чуба, сухо сказав:
— Всі ми — а я в першу чергу — заслуговуємо одиниці з кмітливості й логіки. Я ніяк не міг зрозуміти призначення пульта на кібернетичному посту. Калве теж. Та це виявився не його фах… Якби хто-небудь з моїх асистентів на кафедрі не знав, що Земля обертається навколо Сонця, — це був би менший гріх… На пульті позначені — і ми давно повинні були здогадатися — орбіти трьох планет: Марса, Землі, Венери. Ось вони, кільця з вогниками. А вогник у центрі.
— Сонце! — сказав Калве, усміхаючись, наче він уже побачив справжнє, земне сонце — не палаючу, волохату кулю, яким вони бачили його з ракети крізь світлофільтри, а золотисте, ласкаве, земне світило, що сяяло на блакитному небі…
— Сонце, — повторив Раїн. — Але справа не в цьому. Сам факт цей ще нічого не значить… (Сенцов кивнув головою). Стрілка на пульті може знаходитись на рівні будь-якої з трьох орбіт. Причому це не схема: вогники переміщуються, вони показують справжнє положення планет на орбітах у дану хвилину — це я спеціально перевірив за довідниками. Велике щастя, що нам вдалося їх врятувати… І ось, встановлюючи стрілку в положенні, коли вістря вказує, скажімо, на Землю, ми даємо завдання кібернетичному центрові, який тут же починає виробляти програму польоту…
— Стоп! — обірвав Сенцов. — А ви цього певні?
— Можливість помилки невелика, — відповів Калве. — Я не припускаю, щоб ми могли помилитись. Я досліджував дуже старанно. І певен того, що правильно зрозумів загальні принципи…
— І що ж? — запитав Сенцов.
— Програма передається в кіберпристрій ракети, — сказав Калве. — Імпульси надходять кабелем. Ми простежили — він підходить сюди. Машина, як можна дійти висновку, обчислює і задає ракеті оптимальний режим польоту на дану планету стосовно сьогоднішнього положення планет на орбітах.
— Бачите, — вставив Раїн, — в якому положенні стоять зараз вогники? В такому ж, як і в кібернетичному посту. Це може означати тільки те, що ракету зараз підключено до великої машини…
— А якій саме ракеті ця програма передається, — закінчив Калве, — визначається перемикачем. Отож може стартувати тільки одна ракета.
— Ясно! — швидко промовив Азаров. — Отже, своїми ракетами вони справді не керували. Від початку й до кінця корабель ведуть автомати.