— Це просто інструкція для програмуючого пристрою, — сказав Калве. — Для зручності її виконано у вигляді планетної карти.
— А чому тільки для трьох планет? — запитав Коробов.
— Не обов’язково… Колись у цей пульт було закладено й інші схеми. Пам’ятаєте, ми бачили на екрані…
— Програма… — сказав Сенцов. — А якщо виліт затримується?
— Обчислювач ракети мусить постійно вносити в неї поправки, — відповів Калве. — Цікаво буде розібратись в його будові…
— Ну, а як же все-таки стартувати?
— Ось кнопки — такі ж, як у кібернетичному посту. Там старт давався білою кнопкою. Справа людини лише надіслати в машину імпульс дозволу. Далі вона веде корабель сама…
— Що ж, — сказав Коробов. — У велосипеда є педалі, в автомобіля нема. Але ніхто не відмовляється їздити на автомобілі через те, що в нього немає педалей…
— От, значить, як виходить… — промовив Сенцов. — Просто кнопка… Натиснути — і летіти…
— Летіти, — мов луна, повторив Азаров.
— Летіти, — спокійно погодився Коробов.
— Летіти, — сказав Раїн і всміхнувся.
— Летіти — так летіти, — безтурботно озвався Калве. — Тоді я піду порозкладаю речі…
— Слухайте! — раптом голосно вигукнув Азаров, пригадавши в цю мить дві такі ж привабливі пускові кнопки, які владно притягували його руку, коли оглядав він командний пункт у ходовій рубці зорельота. — Слухайте, а що, коли нам летіти прямо на ньому?..
Він змахнув руками, намагаючись пояснити свою думку.
— На чому? — перепитав Сенцов.
— Та прямо на зорельоті! Якщо наші генії розібрались, як запустити чужу ракету, то і з керуванням усім зорельотом впораються.
Товариші перезирнулись.
— Оце був би подаруночок для Землі! — захоплено сказав Коробов.
Сенцова теж заполонила смілива думка Азарова, але тільки на мить. Він одразу ж поспішив угамувати запал товаришів.
— Нічого не вийде. Вже коли вони кинули тут свій зореліт, то, видно, він зовсім несправний. І, мабуть, вийшли з ладу його двигуни, звідси й підвищена радіація, яку Азаров випустив на волю, необачно залізши в машинне відділення. Пам’ятаю, ти говорив, що там одні з дверей були навіть не зачинені?
Одразу спохмурнілий Азаров мовчки винувато кивнув.
— Отже, там серйозні пошкодження, і господарі, кваплячись, залишали корабель. А вже коли самі творці зорельота не мали надії його відремонтувати, то нам і мріяти про це смішно.
— Правильно, — підтримав його Раїн. — Ліпше, як кажуть, синиця в жмені, ніж журавель у небі.
— А така синиця, як ця ракета, теж подаруночок непоганий, — підбадьорливо додав Коробов, плескаючи Азарова по плечу.
— Гаразд, ходімо збиратися! — рішуче сказав Азаров і перший вийшов з рубки. За ним рушила решта. Сенцов лишився сам.
— Ну ось… — промовив він стиха. — Ти ж не підведеш, правда?
Ніхто не міг би почути відповіді. Але він, мабуть, почув, бо всміхнувся схвильовано й радісно.
17
— Ну що ж? — озвався Сенцов. — Так де в них сидів пілот? Тут?
Він глянув на велике крісло, що стояло перед пультом, трохи підняте на щось, схоже на п’єдестал — під ним, певно, розміщувались протиперевантажувальні пристрої.
Складання програми польоту було закінчено. Про це повідомив вогник, який спалахнув на пульті півгодини тому. Побувавши востаннє нагорі, Калве з’ясував, що машина вимкнулась. Зате за задньою стіною рубки не вмовкало ледве чутне гудіння: кібернетична машина ракети продовжувала працювати, щохвилини вносячи до програми відповідні зміни.
— Ну, — сказав Сенцов, — отже, наважились. Я певен, що ми не помилимось: “Розум не може підвести інший Розум. Ми повинні вірити Розумові, хоч би він і належав іншим істотам…”
В рубку, витираючи піт з лиця, зайшов Коробов.
— Здається, все готово… — мовив він. — Вахту в польоті будемо нести?
— Раз Правилами передбачено, — відповів Сенцов.
— Хто перший?
Сенцов знизав плечима, даючи зрозуміти, що вважає питання зайвим і навіть не вартим відповіді.
— Тоді ти, може, відпочинеш? — спитав Коробов.
— Аякже! — сказав Сенцов. — Обов’язково… Та ще й як! У санаторії! На Землі…
Востаннє оглянули ангар, стоячи в отворі люка. Коробов помітив унизу, майже під самою естакадою, забутий кимось кисневий балон — один з тих, що живили скафандри, і весело всміхнувся: з досвіду знав, що варт забути що-небудь, — обов’язково поїдеш.
Потім усі зібрались на середині вхідного відсіку. Раїн увійшов останнім. Заблимали лампочки, і сталеві важелі, розпрямляючись, повільно втиснули втягнутий шматок обшивки на місце. Все зменшувалась світла шпара. Важелі, дійшовши до місця, глухо брязнули.
В коридорі зняли скафандри. Сенцов ще раз пройшовся по каютах, перевірив, чи все закріплено як слід, щоб не скоїлось чогось під час старту.
Повільно ввійшов у рубку. Рухаючись, мов у сні, розсілися на диванах. Тут усім стало по-справжньому страшно…
Сенцов зупинився біля пульта.
— То як же? Що скажеш, другий пілоте?
— Цікаво, — озвався Коробов, — який усе-таки цей новий спосіб пересування в просторі?
— Доберемося й до нього, — сказав Раїн. — Не виключено, що ми зможемо налагодити зв’язок з ними. А з часом і зустрітися.
— Так, — промовив Сенцов, — зустрінемось. У повному складі.
Він опустився в крісло перед пультом. На мить заплющив очі. Потім натиснув білу кнопку.
Низьке гудіння сповнило рубку. На пульті замиготіли різнокольорові вогники. По одному з екранів заструменіли світлі лінії. Спершу рідкі, вони поступово збиралися в усе щільніший пучок.
Поряд спалахнув другий екран. На його зеленавому тлі з’явився незрозумілий малюнок: кілька рубіново-червоних циліндрів, кожен у кількох місцях оперізували товсті спіралі кабелів.
— Ви тільки подивіться… — захоплено вигукнув Сенцов і потягся по олівець.
Зненацька блокнот, який Сенцов поклав на пульт, сплив, завис у повітрі. Всі відчули дивну легкість, від якої встигли вже відвикнути… Штучна гравітація вимкнулась, дивани повернулись так, що їхня площина стала перпендикулярною до осі корабля. Всі поквапливо вляглися, втонули в диванах. Стало легше дихати. Сенцов зрозумів, що апарати подають у рубку посилену дозу кисню!
— Ну от, — промовив Коробов. — Аж не віриться. Летимо… А настануть же часи, коли школярі будуть плутати епохи і страшенно дивуватимуться, коли вчитель скаже їм, що зореплавання почалося в двадцятому столітті, а зовсім не в десятому, як гадає учень Петров, і що Джордано Бруно згубила інквізиція, а зовсім не гравітація…
— Не забудуть! — сказав Сенцов упевнено. — Ну, по місцях!
В гудінні, що все наростало, ракета здригнулась і повільно поповзла вгору. Це були тільки перші сантиметри з тих мільйонів кілометрів шляху, які вона мала пройти, але вони в якійсь мірі були найголовніші і найтяжчі.
Розімкнулись і розсунулись стіни. Набираючи ходу, ракета проскочила шлюз. Рубку обійняла темрява, в прозорій бані промайнули ребра естакади — і, викинута могутнім магнітним полем, ракета ковзнула у простір.
— Летимо! — тріумфуюче крикнув Азаров і ледве не прикусив язика.
Кругом загриміло сильно й мелодійно, мов сама гармонія небесних сфер, про яку писали в старовину, спустилась на голови екіпажу. Дивани прогнулися, тіла налилися вагою… Це ввімкнулись двигуни, розганяючи ракету.
— Схожі на звичайні, хімічні… — крізь зуби промовив Коробов.
Сенцов не відповів. Втиснутий у крісло, він напружено дивився на екран з червоними циліндрами, ніби чогось чекав. Прискорення зростало, в очах темніло.
Сенцов подумав, що треба було лягти на диван… Але раптом гудіння обірвалось. Прискорення зникло. Всі одночасно попідводили голови. Калве сказав Раїну:
— Страшно було…
— Ще буде, — відповів Раїн. — Але, як сказав один стародавній письменник, це зовсім інша історія…