— А як же їх наводитимуть? — показав я на ракети.
— Їх не наводитимуть; за ними лише стежитимуть. Навіть коли б була чудова видимість, радисти ніколи б не змогли навести ракету так точно, як це зроблять лічильні електронні пристрої. Адже тут швидкість зближення десять чи навіть більше кілометрів на секунду! Тому наводити візуально неможливо: неодмінно даси маху… Розумієте, ці ракети — з “тепловими головками”, дуже чутливими термоприладами й автоматикою. Хитромудра штука!
Іван Гаврилович потер руки, чи то від задоволення, чи то від холоду, і захоплено показав у бік стартових башт:
— Адже “чорні зорі” від довгого тертя об повітря нагрілися до страшенної температури. А “теплові головки” відчують тепло цих зірок на віддалі прямої видимості. На висоті сімдесяти кілометрів це буде близько двох тисяч кілометрів. З землі ж радари можуть помітити їх тільки за п’ятсот-шістсот кілометрів… Отже, за півтори тисячі кілометрів ракети вже націлюватимуться на снаряд. Ні, справді молодці ці ракетники, усе розрахували до секунди. Тільки-но “супутник” з’явиться на півдні, десь на широті Алма-Ата, — відразу ж сигнал, уточнені дані про траєкторію і старт…
— Ракети атомні?
— Звичайно!.. Снаряд треба неодмінно збити тут, на безлюдних просторах. Потім лови момент…
З намету, пригнувшись і одягаючи на ходу папаху, вийшов керівник операції — чепурний дідок з борідкою, в окулярах і з погонами генерал-лейтенанта авіації на кожушку. Він глянув на годинник, потім на небо, посмикав себе за борідку. “Мабуть, читає лекції в якійсь академії, — подумав я, — і не дуже суворий під час заліків”.
Генерал підійшов до нас.
— Ішли б у намет, Іване Гавриловичу: все одно нічого не побачите, тільки змерзнете. Он юнак уже зовсім закоцюб…
— Нічого, товаришу гвардії… професор, — жартома виструнчився перед ним Голуб. — Тут нам цікавіше… Ну, скоро?
— Чекаємо сигналу з Туркменії. — Генерал знову глянув на годинник. Він, певно, хвилювався: дістав з кожушка портсигар, закурив. — Одначе, повинен бути сигнал… Пробачте, я залишу вас… — і він попростував до намету. В цей час звідти вибіг зв’язковий, виструнчився перед ним.
— Сигнал прийнято! Висота — шістдесят кілометрів, напрям руху — точно за розрахунками.
— Добре. Мікрофон!
— Слухаю!
Зв’язковий пірнув у намет і разом з двома солдатами викотив звідти портативну радіоустановку. Генерал підійшов до мікрофона:
— Увага всім! — Голос його звучав тепер владно, обличчя стало суворе. — Доповісти готовність стартових установок!
— Ракета номер один готова! — пролунав у динаміку хрипкуватий бас.
— Ркетанмердвагтова! — одним духом відрапортував дзвінкий юнацький голос.
— Ракета номер три готова!
— Ракета номер чотири готова!
— Так. Доповісти готовність радіонавігаційних установок! — понесли радіохвилі по тундрі голос генерала.
— Радіолокатори спостерігачі за супутником готові!
— Радіолокатори спостерігачі за ракетами готові!
— Радіоприціли готові!
— Слухати всім! Приготуватися до старту через півтори хвилини за моїм сигналом!
На радіоустановці заблимала червона лампочка прийому. Оператор, схилившись до щитка, переключив кілька важелів. Тепер заговорили пункти спостереження протиповітряної оборони. У мене з’явилося таке відчуття, наче вони з рук у руки передають супутник-снаряд.
— Супутник пройшов сорок п’яту паралель. Напрям — згідно розрахунків…
— Супутник пройшов п’ятдесят першу паралель…
— Супутник пройшов п’ятдесят третю…
Генерал поглянув на хронометр, кивком голови наказав оператору вимкнути прийом. Не відводячи погляду від хронометра, нагнувся до мікрофона.
— Увага всім! — і немов вистрілив голосом: — Старт!!!
Далеко на заході ажурні стартові башти, сніг і хмари освітилися червоними спалахами. Я побачив, як полум’я поповзло по баштах угору; маленькі веретеноподібні тіла якусь мить неприродно висіли в повітрі, спираючись на стовпи вогню, потім метнулися до хмар. Через секунду пролунав гуркіт стартових вибухів. А ще за секунду ракети зникли в хмарах.
Коли стартовий гуркіт стих, стало чути тоненький спів моторчиків, — це на будках радарів слідом за ракетами поверталися, немов вуха у нашорошеного звіра, параболічні антени. Я побачив, як зелені лінії на екранах радарів зламалися двома сплесками: радіохвилі, які відбилися від ракет, летіли назад до антен. Сплески поступово розсувалися.
— Висота тридцять кілометрів! — вигукував промерзлим голосом оператор у кожушку. — Тридцять п’ять! Сорок!.. П’ятдесят кілометрів! Шістдесят п’ять!..
І ось параболічні антени радарів на мить завмерли і почали повільно повертати ліворуч: це там, за хмарами, в розрідженому темно-синьому просторі, чотири ракети з потужними зарядами, мабуть, відчули теплове випромінювання супутника, який наближався до них, і змінили курс.
— Ракети лягли на горизонтальний курс!
Кілька секунд тривала мовчанка. Генерал дивився то на хронометр, то на екрани радарів. Раптом біля локатора, антени якого були спрямовані на південний захід, оператор вигукнув:
— Є супутник!
Усі обернулися до нього. Антена цього локатора теж ожила і почала помітно повертатися праворуч. Маленький штрих упоперек світної лінії на екрані поступово зростав.
Ось назустріч цьому штрихові, який позначав рух. снаряда-супутника, з іншого боку екрана поповзли чотири тоненькі зелені рисочки — ракети. Вони наближалися повільно, немов комашки…
Хмари, кляті хмари! Там, за їхньою завісою, з космічною швидкістю летіли назустріч один одному смертоносні снаряди, а тут усе це мало зовсім нецікавий вигляд: повільно повзли по екрану зелені рисочки — чотири справа і одна зліва. Ось вони майже зійшлися, і… в ту тисячну частку секунди, яку лишилося пройти ракетам до зустрічі з супутником, автоматично спрацювали електронні прилади — спалахнув атомний вибух. Перед снарядом постала стіна енергії, стіна світла і газів…
На екрані локатора в цей час сплески і світна лінія розбилися на безліч тонких зубчастих кривих, які на кілька секунд заповнили весь екран, а потім щезли. Із світного хаосу виник один сплеск і почав швидко переміщуватися. Цього ніхто не сподівався.
— Снаряд падає! — вигукнув оператор. — Він не вибухнув, він падає!
— Дивно… — стиха мовив Голуб. — Чому ж він не вибухнув?
Генерал знизав плечима:
— Можливо, це була просто випробна болванка, а не бойовий атомний снаряд.
— Товаришу генерал! — почувся голос у динаміку. — Супутник падає в квадрат сорок-дванадцять.
— Ага! Ну, нехай приземляється… — Генерал зняв папаху, підставивши розгарячілу лисину морозному вітерцеві, потім покликав зв’язкового офіцера. — Скомандуйте, будь ласка, “відбій”…
— Слухаю! — офіцер підійшов до радіоустановки й весело проспівав: — Група, слу-ухай! Відбі-ій!
Час минав Дуже швидко. Ми дивилися на захід: там почали швидко танути в сутінках сіруваті хмари, звільняючи величезний круг синього неба, на якому вже спалахували зірки. Раптом ґрунт під ногами здригнувся.
— Товаришу генерал, супутник упав у квадраті сорок-дванадцять, — доповів той самий спостерігач.
Генерал обернувся до нас:
— Ну, Іване Гавриловичу і… е-е… — він подивився на мене, намагаючись згадати моє ім’я та по батькові, але не згадав, — і товаришу Самойлов, тепер виконуйте ваше завдання.
…Спочатку ми пролетіли над місцем падіння на вертольоті, але нічого не побачили: у квадраті сорок-дванадцять горіла земля. Розжарений до десятків тисяч градусів від багатоденного руху в атмосфері та, крім того, ще підігрітий вибухом чотирьох ракет, снаряд гепнувся в тундру, і вічна мерзлота разом з мохом і снігом спалахнула, немов нафта, не встигнувши розтанути… Було вже зовсім темно, і тільки це гігантське багаття освітлювало рівнину на кілометри в усі боки; крізь шум пропелерів було чути тріск гарячого ґрунту і вибухи пари
Потім ми трохи посперечалися з Іваном Гавриловичем, але я все ж переконав його, що йти туди треба негайно: адже снаряд може проплавити ґрунт на десятки метрів у глибину, доки охолоне, — шукай його потім! Одне слово, ми приземлилися; я одягнув скафандр і попрямував до багаття.