Стіннер пішов. Генерал запалив цигарку, помовчав якийсь час, потім звів очі на Вебстера:
— Я вже чув про те, що сталося під час випробувань “телескопа”… Одначе мені хотілося б, щоб ви, докторе, виклали мені саму суть цієї, так би мовити, невдачі. Коротко, будь ласка.
Вебстера дратувало, що цей вискочка-генерал не по дбав навіть про те, щоб вони обидва сиділи й розмовляли як рівний з рівним. Проте, сісти більше було ніде, і він, щоб не стояти перед генералом в позі підлеглого, також закурив і почав ходити туди й сюди по диску. Голос його звучав сухо й гордовито:
— Суть нескладна: порочний сам принцип такої стрільби. Земля, знаєте, куляста, і траєкторія міжконтинентального снаряда повинна бути майже паралельною поверхні планети. Точкою влучання в цьому випадку є місце перетину двох майже паралельних кривих, що, як відомо з геометрії, є річ дуже непевна… — Він затягнувся димом, поглянув скоса на Х’юза: той кивав головою. — Отже, щоб поцілити в певне місце земної кулі, треба гранично точно розрахувати напрям і швидкість снаряда. Крім того, швидкість ця повинна бути близькою до критичної — сім і дев’ять десятих кілометра за секунду. Перейшовши її, тіло почне обертатися навколо планети невідомо який час…
Вебстер, здавалося, забув, що пояснює генералові. Він уже говорив голосно й жестикулював, ніби перед ним була аудиторія.
Х’юз ритмічно кивав, показуючи рожеву лисину, старанно причесану рідкими сірими пасмами з скронь, і кидав оцінюючі погляди на довготелесу постать, що ходила перед ним. Він непомітно посміхнувся: всі ці вчені бундючаться і намагаються напустити туману, доки їх не схопиш на гачок. “Земля, бачите, куляста…”
— Надати необхідної точної швидкості й кута траєкторії — справа досить складна, — вів далі Вебстер. — У затворі цього “телескопа” здійснюється ланцюгова реакція, що відбувається майже із швидкістю некерованого атомного вибуху. Ясно, що регулювати її й температуру в десятки тисяч градусів, яка розвивається при цьому, надзвичайно важко. А швидкість снаряда, як я вже казав, може перевищити межу в сім і дев’ять десятих і тоді… з’являться “супутники”. Ми були загіпнотизовані надзвичайними можливостями нейтріуму і на якийсь час забули про цю небезпеку. Коли ж проект “телескопа” був уже готовий і тут приступили до будівництва павільйону, ми помітили, що при обчислюванні “азіатських траєкторій” не все виходить як слід… Я доповідав генералові Хорду, вашому попереднику, сер, про це ускладнення, але він чи то нічого не зрозумів, чи надміру поклався на господа бога….
Х’юз перестав кивати і спохмурнів: йому не сподобалася така згадка про бога.
Вебстер вів далі:
— Хорд посилався на те, що нині, мовляв, треба якнайшвидше протиставити щось балістичним ракетам росіян, довести їм, що і в нас є не менш могутня зброя; що час не терпить і він, Хорд, не допустить зволікання робіт через якісь там перестраховницькі переобчислення.
— Так-так… — співчутливо пихнув димом генерал.
— Одне слово, коли торік ми зробили три перших спробних постріли в зону Антарктиди, туди не попав жоден із снарядів: один шубовснув в океан невідомо де, два інших перейшли критичну межу. Через два тижні їх збили росіяни…
— Але ж ці снаряди зробили в світі величезний ефект?! — підняв пальця Х’юз. — О-о, яка тоді була воєнна кон’юнктура! Отже, випробування не можна вважати невдалим, любий док… Гаразд, скажіть мені, що ви збираєтесь робити далі з цією гарматою?
— Нічого… — Вебстер знизав плечима. — На жаль, нейтріум не піддається переплавці.
— Гм… — генерал, замислившись, запалив нову цигарку. — А ви не думали, чи не можна стріляти з “телескопа” навісною траєкторією, як з міномета? Тоді, наскільки я розумію, кут зустрічі снаряда з поверхнею Землі буде досить визначеним. Правда?
— Так, але… — Вебстер поблажливо примружився, — це мало що дасть. Щоб досягти об’єкта на відстані, скажімо, двадцяти тисяч кілометрів, снаряд повинен описати еліптичну траєкторію довжиною майже в мільйон кілометрів, а це навряд чи зробить влучання точнішим, скоріше навпаки… Ні, такий спосіб теж непридатний…
— Гаразд, скажіть мені, док, — мовив генерал, — а ви не думали, як щодо обстрілу позаземних об’єктів?
— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів Вебстер.
— Ну-у… скажімо… — генерал задумливо почухав перенісся, — великі постійні супутники й Місяць Га?
— Гм… Справді, хоч це може здатися парадоксальним, але цей “телескоп” набагато придатніший саме для цього, а не для обстрілу земних об’єктів. Снаряди робитимуть вертикальну траєкторію… — міркував уголос Вебстер. — Щоб подолати земне тяжіння, потрібна швидкість трохи більша за одинадцять кілометрів на секунду. Якщо швидкість ще збільшити, то можлива стрільба прицільна, абсолютно точна… А щодо Місяця, то, очевидно, його можна обстрілювати з високою ступінню точності, якщо викидати снаряди з початковою швидкістю понад двадцять — двадцять п’ять кілометрів за секунду. Це при атомному вибуху неважко здійснити. Що ж до обстрілу супутників, то тут розрахунки не такі легкі. Мабуть, у супутники, які літатимуть на великих висотах, ну, скажімо, з радіус Землі і більше, можна буде влучити… Це треба підрахувати… — Вебстер витяг Із кишені блокнот.
— Гаразд, гаразд! — генерал махнув рукою. — Я покладаюсь на ваші знання, не треба підрахунків. Потім… Значить, коли б, скажімо, Москва стояла не за вісім тисяч миль від “телескопа”, а на Місяці, то влучити в неї було б значно легше, так?
— Так, звичайно, коли б вона була на видимій астрономам половині Місяця, — тонко посміхнувся Вебстер. Він не розумів ще, до чого хилиться вся ця розмова.
— А добре було б, коли б усіх росіян, та й китайців заодно, переселити на Місяць, — не слухаючи його, сказав генерал. — Нехай би там будували свій комунізм, га?
— Так. Але краще без їхніх ракет, — в тон генералові додав Вебстер. — Адже запустити ракету з Місяця на Землю значно легше, ніж із Землі на Місяць: там тяжіння в шість разів менше…
Вебстер гадав, що генерал оцінить його дотеп, і засміявся так само, як той сміявся над своїм, але Х’юз сприйняв ці слова зовсім інакше. Він схопився з свого сидіння і втупив у Вебстера каламутні голубі очиці в набряклих зморшках повік. Потім почав швидко ходити по диску, потираючи руки й бурмочучи:
— В шість разів менше? Це не жарти… Не жарти, ні… В шість разів менше пального для ракет, в шість разів більше водневих ракет, в шість разів точніше! Це не жарти…
Бадьорий старечий рум’янець зник із круглих щік генерала; в його нерухомих очах з’явився страх. І Вебстеру теж стало страшно.
Сонце помітно хилилося до заходу, його промені тепер скоса зазирали в щілину купола; від щілини до стін павільйону пролягли прозорі жовті смуги. Але нейтріум якось дивно перетворював сонячне світло: торкнувшись стін, промені віддзеркалювалися від них уже тьмяно-сірими і невиразно освітлювали середину павільйону-бліндажа, величезний ствол нейтріум-гармати, прилади й важелі регулятора ланцюгової реакції. Під стінами павільйону стояли потужні електродвигуни, схожі на чорні бочки; вони також були вкриті тонкою захисною плівкою нейтріуму.
Дві постаті внизу, на диску, майже губились у слабкому освітленні, серед нагромадження пристроїв. Одна, невисока й огрядна, швидко ходила туди й сюди від краю диска до центра; друга, худорлява й довготелеса, що, здавалося, належала не сорокарічному вченому, а молодому спортсмену-баскетболісту, стояла нерухомо…
Врешті вони заспокоїлись. Генерал знову сів у стальне крісло, запалив цигарку. Якийсь час він мовчки пускав струминки диму.
— Як ви гадаєте, док, — голос Х’юза звучав тепер хрипло й стомлено, — як справа з нейтріумом там?
Вебстер не одразу відповів:
— Мені здається, вони ще тільки на самому початку шляху… Можливо, вже одержали перші грами нейтріуму, якщо змогли зрозуміти, з чого зроблені снаряди — “чорні зорі”… А можливо, й ні, коли повірили в повідомлені нами результати невдалих експериментів. В усякому разі, якщо чекати гіршого…