Звичайно, це надто поспішне судження про Якова Якіна.
Деякі книги привчають нас дуже спрощено судити про людей, якщо людина криво посміхається, значить, у неї щось лихе на думці; якщо герой посміхається широко й відверто, як голлівудівський кіноактор, значить, він позитивний, хороший. У житті все не так просто.
Коли відкинути різні неприємні риси в характері Якова Якіна: позування, недоречні слівця, непослідовність у вчинках, то можна виділити найголовніше в його житті. А найголовніше — це прагнення зробити великий винахід чи велике відкриття.
“Винаходити” він почав ще з дитинства. Коли Якову було років дев’ять, він прочитав першу книжку з астрономії і був вражений раптовою ідеєю. Телескопи наближають Місяць у кілька сот разів — значить, щоб швидше дістатися до Місяця, треба пустити ракету й снаряди через великий телескоп! Тоді до Місяця буде зовсім близько — кілька сот кілометрів.
У сьомому класі, після знайомства з електрикою, у нього виникла “рятівна” для людства думка: людину, яку вбив струм, очевидно, можна оживити, якщо пропустити через неї струм у зворотному напрямі! Два місяці юний благодійник людства складав високовольтний випрямляч. Жертвою цієї ідеї був домашній кіт Мурко…
Чимало незвичайних задумів виникало в його білявій вихрястій голові, аж поки він зрозумів, що для винаходів самих ідей не досить — потрібні знання… І зовсім недавно, рік тому, він зрозумів ще одну істину, щоб винаходити й відкривати, не досить ідей і знань — потрібні ще й величезна наполегливість і мужність.
Він хотів винаходити і… відмовився від грандіозного відкриття! Відмовився тому, що злякався. Півтора року минуло відтоді, але й досі Якій густо червоніє, згадуючи про той безглуздий вчинок. Так, звичайно, справа не в тому, що тоді Голуб нагримав на нього, а він образився. Він не образився, він злякався…
З вікон високовольтної лабораторії було добре видно ліве крило “акваріума”: блищали дві скляні смуги — “вікно” сімнадцятої. Вечорами, коли там запалювали світло, Якін бачив високу постать Сердюка, яка з’являлася за колонами й бетонними паралелепіпедами мезонатора; розмірено походжав Голуб, білів халат Оксани… Були там і якісь нові постаті; мабуть, прийшли нові інженери замість нього і Миколи Самойлова.
Цікаво, що там зараз роблять? Кажуть, Голуб почав нову серію експериментів з нейтридом. От би й йому до них! Тепер би він працював, як віл… Ні, цього не буде: він не піде до них проситися, а вони не покличуть його. Якін відвернувся од вікна, глянув на клітку, де стояли електроди на пластинці нейтриду.
“Так. Значить, спробуємо в трансформаторному маслі… Нічого, я все одно проб’ю чорні плівки!” І Якін відчинив двері в клітку.
Іван Гаврилович справді захопився ідеєю, яка народилася в його голові тієї місячної ночі: опромінювати нейтрид швидкими мезонами.
Як і слід було сподіватися, перші тижні дослідів не дали нічого: нейтрид відмовлявся взаємодіяти навіть із швидкими мезонами. Що ж, це цілком нормально — професор Голуб не звик до легких перемог. Перші досліди, власне, й потрібні для уточнення ідеї. Погано тільки, що кожен безрезультатний дослід забирає дуже багато часу…
Осінь починалася з негоди. У шибки лабораторії періщив дощ. Великі краплини розпливалися, збиралися в струмочки й стікали на цементне перекриття. В залі було тьмяно від хмар і сіро від бетонних колон мезонаторних стін.
Сердюк з двома новими помічниками порався біля мезонатора. Оксана коло хімічної шафи перетирала посуд. Іван Гаврилович ось уже з півгодини стояв біля розтруба перископа і задумливо дивився на тисячу разів бачену ним картину: гострий промінчик мезонів, спрямований на чорний квадратик нейтриду, сизо-голубі в його освітленні бетонні стіни камери мезонатора.
“Ні, здається, і цей дослід нічого не дасть… Щось треба додумати, а що — неясно”.
Голуб спробував уявити собі: маленькі, мізерні частинки миттю врізаються в щільний моноліт з нейтронів… Ні, не те. “Погано, що ні з ким порадитись. Олекса Йосипович? Він тепер кандидат наук, але… Звичайно, в нього золоті руки, він чудово знає мезонатор, та й тільки. Тепер сюди б Миколу Самойлова з його фонтаном думок. — Голуб посміхнувся. — У того є ідеї на всі випадки життя… Одначе Самойлов страшенно заклопотаний заводськими справами”.
Іван Гаврилович скривився і на секунду заплющив очі, які сльозилися від напруження: йому здалося, що промінчик мезонів затанцював над плівкою нейтриду…
Проте, коли він розплющив очі, промінчик знову ненормально розпливався над самою поверхнею нейтриду. Тепер він став схожий на струминку води, яка б’є в стіну. “Що таке? Мезони розпливаються по нейтриду?”
— Олексо Йосиповичу, ти що, змінюєш режим? — вигукнув Голуб.
— Ні, — відповів Сердюк. — А що таке?
— Поглянь-но!
Сердюк підійшов і, схилившись, подивився в розтруб. Потім повернув смагляве обличчя до Івана Гавриловича. Очі його блищали.
— Такого ми ще ніколи не спостерігали, Іване Гавриловичу, щоб промінь розпливався…
Коли через годину з мезонатора витягли пластинку нейтриду, на ній нічого не виявили. Лише точка, в яку впирався пучок мезонів, нагрілася до кількох тисяч градусів. Це вже було дещо. І воно сповнило Івана Гавриловича новими сподіваннями.
ІЗ ЩОДЕННИКА МИКОЛИ САМОЙЛОВА
“8 жовтня. Ні́коли! Це слово тепер визначає все моє буття. Ніколи голитися вранці. Ніколи витрачати гроші, яких я зараз одержую чимало. Ніколи читати газети й наукову періодику. Ніколи, ніколи, ніколи! Щоранку прокидаєшся з відчуттям, що день скоро скінчиться і ти нічого не встигнеш зробити.
Просто дивно, що сьогодні у мене вільний вечір, трохи навіть ніяково. От я й використовую його на те, щоб відразу записати в щоденник усе, що сталося за ці кілька місяців моєї роботи на заводі.
Завод ми пустили наприкінці травня. Було приємно дивитися на рівні ряди мезонаторів-верстатів. Вони до дрібниць повторювали один одного: ребристі труби прискорювачів частинок, невеликі чорні коробки мезонних камер, перископічні розтруби, світло-зелені столи пультів, — усе було чисте й новісіньке. Два величезні цехи під скляними дахами, десятки мезонаторів, кожен з яких міг давати десятки кілограмів нейтриду за зміну… Тоді мені здавалося, що найважче вже пройдено: тепер вироблятимемо деталі з нейтриду — і все.
І ми почали виробляти. Оператори заливали ртуть у форми, ставили їх у камери, у вакуум, під голубі пучки мезонів.
Ртуть повільно осідала, перетворювалась у дуже тонку і на диво важку конструкцію. А потім… кожні дев’ять деталей з десяти доводилося бракувати! Далебі, не було і не буде матеріалу, який давав би стільки браку, як нейтрид! Плівки й пластини виходять нерівні. У них невідомо чому утворюються дірки, якісь вигини… І все це неможливо ні підточити, ні переплавити, ні відрізати, адже нейтриду не бере навіть нейтридовий різець.
Єдине, що ми можемо робити з нейтридом — це “зварювати” його мезонним променем. Стики пластин заливаємо ртуттю, і потім мезони осаджують її в нейтридний шов. Так збираємо конструкції з нейтриду, так ми робили нейтрид-мезонатори…
Одне слово, для бракованої продукції довелося збудувати окремий склад. Туди ми складаємо всі ці “вироби”, сподіваючись, що коли-небудь придумаємо, що з ними робити.
Та хіба тільки це одне? А мезонатори? Останнім часом вони почали мені снитися ночами… Колись я з гордістю називав їх “верстатами”. Безперечно, вони простіші за Голубів мезонатор, а завдяки нейтриду й досконаліші. І все ж вони надзвичайно складні для заводського виробництва! Вони капризують, псуються легко і, мені навіть здається, охоче.
А ремонтує й налагоджує їх товариш головний технолог М. М. Самойлов із своїм помічником, інженером Юрієм Кованьком, тому що ніхто з операторів і цехових інженерів не може швидко розібратися в мезонаторі.