Юрій Кованько — молодий хлопець, спортивного складу і незвичайної сили. Він тільки цього року скінчив інститут, але помічник з нього добрячий: одразу бачить, де неполадки. Як хороший кулеметник може з зав’язаними очима розібрати й зібрати свій кулемет або досвідчений механік, що по ледь-ледь зміненому рокоту мотора помічає неправильність у запалюванні, так і ми з ним по тембрах гудіння трансформаторів, зміні забарвлення мезонного променя, найменшому коливанні стрілок на приладах, наловчилися помічати неполадки.
Та що з того? Мезонатори все одно псуються, і не видно цьому кінця-краю… Ні, це далеко не “чудо техніки”: вони добрі для експериментування, але для заводського виробництва зовсім непридатні.
Ремонт, налагодження, контроль за виробленням нейтриду, боротьба з браком — це називається “варитися в технологічному котлі”. Я йшов на завод як дослідник, що прагне внести наукову ясність у плутанину заводських проблем. А тепер — де вже там! — хоча б не науково, а як-небудь заткнути дірки виробництва…
Ну от, хотів не кваплячись, докладно описати минулі події, а почав мимоволі скаржитись і бурчати. Мабуть, у мене псується вдача…
Отже, ніяких особливих подій з часу моєї “експертизи” в тундрі не відбулося. Робота, робота, робота позаду, те ж самісіньке попереду. От і все.
15 жовтня. Сьогодні цілий день консультував конструкторів у нашому конструкторському бюро. Еге ж… Це справжній “цех творчості”.
Величезний зал під скляним дахом, і на всю сорокаметрову стіну розгорнуто гігантське креслення. Уздовж нього, вгору і вниз, у спеціальних підвісних колисках пересуваються конструктори, креслярі. Вони наносять на папір контури космічної ракети з нейтриду.
Це буде чудовий космічний корабель з атомним двигуном. Застосування нейтриду в атомному реакторі дасть змогу розраховувати на швидкості в сотні кілометрів за секунду. Корпус із нейтриду може протистояти не тільки космічним променям, але й випромінюванням і температурам атомного вибуху.
Це буде корабель для космічних польотів. Ну, а на випадок чого він легко перетвориться на бойову ракету. І боронь боже, щоб такі ракети вступили в дію.
У нашому бюро працює багато відомих конструкторів, які створювали надзвукові літаки, балістичні й міжконтинентальні ракети, які запускали супутники під час Міжнародного геофізичного року. Ой, як вони хвилюються й радіють, коли розраховують конструкції з нейтриду! Адже перед ними відкриваються справді безмежні можливості.
— Ах, Миколо Миколайовичу! — захоплено казав сьогодні, посміхаючись і поблискуючи золотими зубами, старший конструктор Гольдберг, дуже рухливий, бадьорий, з лисою головою товстун у погонах інженер-полковника авіації. — Ви самі не уявляєте, який чудесний матеріал ви створюєте! Це мрія! О, ні, більше, ніж мрія, бо ми не могли й думати про нейтрид… Це знаєте що? Це філософський камінь стародавніх алхіміків, якого вони так і не змогли одержати. А ви зуміли! Урановий двигун завбільшки із стіл! І важить він всього півтори тонни. Це замість реактора розміром з будинок! Уявляєте?
Я то уявляю… А чи уявляєте ви, шановний товаришу Гольдберг, що для цього проекту потрібні десятки тонн нейтриду у вигляді готових окладних деталей, і поки що більша частина тих деталей, які ми вже виробляємо для ракети, йде на склад браку?
Колись у дитинстві, я, як і всі підлітки, мріяв полетіти на Місяць, на Марс, на Венеру. А чи думав ти, Миколо Самойлов, що тобі доведеться будувати космічну ракету для польотів у далекі світи? Чи уявляв ти, як це буде важко?
І взагалі, чого ти скиглиш, Миколо Самойлов? Тисячі інженерів можуть тільки мріяти про таку роботу, як у тебе? Чи, можливо, ти й справді думаєш, що така справа даватиметься легко й цікаво, як про це пишуть у пригодницьких романах для середнього шкільного віку? Космічні польоти роблять зараз у цехах, — це поки що справа земна, — роблять з потом, утомою, із “скреготом зубовним…”
Ну, а в цій ракеті я неодмінно полечу! Невже я за свою каторжну працю не заслужив права, коли не на перший, то хоч на другий чи третій політ?
25 жовтня. Сьогодні наприкінці дня був у Ядерному інституті. Зустрівся з Іваном Гавриловичем. Після закінчення роботи ішли разом через парк до тролейбусної зупинки.
День був по-осінньому чудовий. Досі пори року не привертали якось моєї уваги, і тепер я дивився на всю цю красу осені очима новонародженого. Небо було синє і чисте, велике сонце сідало за дерева. Вздовж алеї полум’яніли жовто-червоним листям клени. Немов рубіни, мінилися на сонці спілі ягоди шипшини. Листя на дубах було міцне, неначе вирізане з міді. І скрізь — жовті, червоні, багряні, оранжеві, світло-зелені тони й переливи, пишні, але сумні барви в’янення. Таких барв не побачиш у мезонаторних цехах.
Іван Гаврилович щось говорив, але я — каюсь! — не дуже уважно слухав його. Ні про що не хотілося думати, сперечатися, судити, в голові бриніли уривки віршованих рядків: “Роняет лес багряний свой убор…”, “…люблю я пышное природы увяданье, в багрец и золото одетые леса…” і таке інше.
Звичайно, мені не слід було забувати, що з Іваном Гавриловичем небезпечно бути неуважним. Він казав щось про свою нову роботу, про опромінення нейтралу мезонами. Я милувався барвами осені й зрідка кивав головою, орієнтуючись на інтонацію його голосу.
Раптом Іван Гаврилович зупинився, поглянув спідлоба на мене й гаркнув:
— Слухайте, Самойлов, це ж… просто неподобство! Я вже цілих десять хвилин заливаюся перед вами соловейком, а ви й слухати не хочете. Користуєтесь тим, що ми не на лекції і я не можу вигнати вас з аудиторії?
Я почервонів.
— Та, ні, Іване Гавриловичу… я слухаю…
— Годі! Ось я щойно згадав про “мезоній”, і ви кивнули з авторитетним виглядом. Ви знаєте, що таке “мезоній”? Ні! І не можете знати… — Голуб сердито засопів, витяг з кишені поламану цигарку, почав шукати іншу. — Казна-що! Я розповідаю йому цікаві речі, а він викручується, як першокурсник на заліках…
Ой, як палало моє обличчя! І справді, свинство: не слухати, і кого? Івана Гавриловича, який у свій час тягнув мене на дослідну роботу…
Якийсь час Іван Гаврилович мовчав, курив і хмурився, потім сказав:
— Ну, гаразд. Якщо ви поводитеся, як хлопчисько, то хоч я не повинен поводитись по-дитячому і сердитись на вас… Значить, я ось про що…
І він коротко повторив мені свої міркування. Нейтрид не став поки що ідеальним матеріалом для промисловості. Він надзвичайно дорогий. Виготовлення його складне й дуже повільне. Він зовсім не піддається обробці. Значить, він недоступний для масового застосування. Все це було для мене не нове. Мабуть тому, я й слухав неуважно його висловлювання. Далі. Все лихо з принципі одержання нейтриду з допомогою складних і неекономних мезонаторів. Навіть точніше: в принципі одержання мезонів у прискорювачах. Мезонатор — по суті, прискорювач і, як і всякий прискорювач, має мізерний коефіцієнт корисної дії. (Браво, Іване Гавриловичу! Кому-кому, а мені не знати, що мезонатори, навіть зроблені з нейтриду, дуже погані!)
Іван Гаврилович знову захопився. Він вимахував перед собою рукою із згаслою цигаркою.
— Отже, мезонатор приречений: він не годиться для масового виробництва. Адже це приблизно те саме, що добувати вогонь тертям. Мезонатор приречений. Хоч він і є моїм дітищем, я мушу це визнати. Треба шукати щось інше, інший спосіб одержання мезонів, такий же природний і простий, як, наприклад, одержування нейтронів із подільного урану двісті тридцять п’ять.
— То що ж таке “мезоній”, Іване Гавриловичу — перебив я його, щоб прискорити розмову.
— Оце і є мезоній.
— Що — оце?!
— Оце саме… — Іван Гаврилович зробив жест, ніби намагався спіймати щось у повітрі: чи то листок, що падав з клена, чи то свій мезоній, і показав мені порожню долоню. — Мезоній — це те, чого ще немає.
Він помітив розчарування на моєму обличчі й засміявся:
— Розумієте, це — мета. Треба знайти таку речовину, яка виділяла б мезони так само щедро, як уран двісті тридцять п’ять, плутоній або торій виділяють нейтрони. Речовину, яка ділиться на мезони, розумієте?