— Гм-гм… — невиразно пробурмотів я.
— Така речовина неодмінно повинна бути в тій нескінченно різноманітній кладовій, яка зветься Всесвітом, — казав далі Іван Гаврилович. — її треба тільки зуміти добути.
— Яким чином?
— А ось саме цього я ще й не знаю… (“Так для чого ж ці глибокодумні міркування?” трохи не вигукнув я). Однак “мезоній” повинен бути. І його треба шукати! Бачите, ми дуже нечітко уявляємо собі можливості тієї речовини, яку ми відкрили. Я кажу про нейтрид. Ми не знаємо про нього чогось дуже важливого і головного, — він помовчав і примружився. — Ось тепер ми з Сердюком сушимо собі голову над одним незбагненним ефектом. Розумієте, якщо довго опромінювати нейтрид швидкими мезонами, він починає відштовхувати мезонний промінь! Схоже на те, що нейтрид дуже заряджається негативним зарядом, але, коли ми виймаємо нейтридну плівку з камери, ніякого заряду немає! — Голуб навіть тупнув ногою, зупинився і знизу вгору подивився на мене. — Ні! Якщо був заряд, то зникнути він не міг: нейтрид — ідеальний ізолятор; якщо ж не було, то чому відштовхуються мезони? Якісь потойбічні сили, містика, чи що? У нас це відбувається вже вдесяте…
— Так, але до чого тут “мезоній”? — запитав я.
— Бачите… — Іван Гаврилович спробував пригладити на потилиці волосся, але від цього воно ще дужче скуйовдилося. — Я вже сказав, що “мезоній” — це мета. Як би це вам пояснити?.. Знаєте, мене завжди мало захоплювали ті досліди, які провадяться тільки для того, щоб з’ясувати якесь явище, досліди заради дослідів, так би мовити. Такі експерименти в мене, відверто кажучи, й виходили не зовсім добре. Вони корисні, безперечно, але… Я звик ставити перед собою ціль: що цінне принесуть ці досліди, яку користь дадуть вони людям? Нехай це далека мета, але її необхідно мати; тоді пошуки стають цілеспрямованішими, думка працює краще… Отакою далекою метою, — а може, й недалекою, хто його знає? — теперішніх наших з Олексою Йосиповичем досліджень і є “мезоній”.
— Що ж, — сказав я, — як мрія — це чудово. Але як ідея для експериментів — нереально.
— Із цією людиною я колись шукав нейтрид! — Іван Гаврилович сердито глянув на мене. — Хіба давно нейтрид був нереальний? Звичайно, проти того, чого ще немає, можна навести силу заперечень. Та чи не краще пошукати доказів на захист ідеї? По-моєму, ми на правильному шляху. Ми опромінюємо ртуть мезонами й одержуємо нейтрид. А мезони споріднені з ядерними силами, які діють всередині нейтриду. Якщо й можна одержати “мезоній”, то тільки через нейтрид!..
— Але ж ні, Іване Гавриловичу! — мене дійняв його вигук, і я теж почав сердитися. — Поміркуйте самі: немає і не може бути речовини, яка природним способом, сама собою розпадалася б на мезони! Це ж принципово неможливо. Адже не випадково всі радіоактивні речовини розпадаються з виділенням нейтронів, протонів, електронів, альфа-частинок, — одне слово, чого завгодно, тільки не мезонів…
Якийсь час ми йшли мовчки. Парк уже кінчався, за жовтими кленами було видно мереживну огорожу, а за нею — гомінку, запруджену людьми та блискучими автомобілями вулицю…
— Виходить, я даремно витрачав порох, — сказав Іван Гаврилович. — А шкода, мені хотілося запалити вас цією ідеєю, хотілося, щоб і ви поміркували. Мені зараз саме не вистачає людини з дослідницькою жилкою, а у вас це є… Значить, вам нецікаво?
— По-моєму, треба удосконалювати мезонатори, — відповів я. — Хоч вони й погані, але це реальна можливість збільшити добування нейтриду
Тепер мовчанка стала зовсім нестерпною, і я з полегшенням побачив, що ворота парку вже близько. Ми вийшли на вулицю. Іван Гаврилович похмуро простягнув руку.
— Ну, мені прямо. А он ваш тролейбус, поспішайте… І… знаєте що? — він уважно глянув на мене поверх окулярів. — Чи не виробляється у вас через заводську метушню обмеженість думки? Чи не втрачаєте ви здатність відчувати невідоме? Це погано для дослідника. А ви — дослідник, не забувайте цього… А втім, до побачення!
Ми попрощались і розійшлися. Негарна розмова вийшла. Погані мезонатори, абстрактний мезоній, досліди по опромінюванню нейтриду… Словом, ми не зрозуміли один одного.
27 жовтня. Щось останнім часом мене все дратує: і нетямучість операторів, і поломи в мезонаторах, і пил на склі приладів… Дуже багато дрібниць, на які витрачається майже весь день. Невже Голуб має рацію і я справді гублю свої дослідницькі якості, втрачаю здатність за тисячами дрібниць бачити нове?
Ні, все-таки його “мезоній” — справа нереальна…
Але чому нейтрид відштовхує мезонний пучок? Цікаво, чи пробували вони виміряти його заряд просто в камері мезонатора, у вакуумі? Треба, коли побачу, порадити їм це.
31 жовтня. Сьогодні ми з Кованьком помітили дивне явище. Ми ремонтували чотирнадцятий мезонатор, який через особливу вередливість і схильність до поломок інженери прозвали “тещиним мезонатором”. Цього разу в ньому було не все гаразд із настроюванням мезонного променя.
І ось через розтруб перископа, коли був погашений промінь, ми помітили в пітьмі камери поодинокі спалахи: неначе блимали далекі голубі зірочки.
Що ж то за зірочки? Може, на стінках з нейтриду осідає якась радіоактивна речовина? Але ж немає таких речовин, розпад атомів яких можна побачити простим оком…
2 листопада. Ну, це вже щось неймовірне!
А справа ось у чому. Всі наші мезонатори працюють за принципом “вічного вакууму”: з самого початку, коли пускали цех, з них викачали повітря. В головні камери повітря ніколи не заходить, а то довелося б перед кожною операцією протягом тижня відкачувати його, поки тиск знову знизився б до стомільярдної частки міліметра ртутного стовпчика. Повітря впускають лише в допоміжні камери. А ті рештки його, які можуть просочитися у головні камери, безперервно відкачують нашою потужною вакуум-системою.
Ми так звикли до того, що стрілки вакуумметрів стоять на поділці десяти у мінус одинадцятій степені міліметрів ртуті, що вже більш як місяць не звертали на них уваги. А вчора глянули і ахнули від подиву: майже у всіх мезонаторах вакуум підвищився до десяти у мінус двадцятій степені міліметрів ртуті! Адже це, по суті, порожнеча міжпланетного простору! В чому справа? Насоси? Ні, вони навіть із власного об’єму неспроможні відкачати повітря до такого ступеня розрідженості. Такий вакуум неможливий, одначе він є…
І ще: протягом цих днів голубі зірочки помічені майже в усіх мезонаторах. Чомусь найбільше їх блимає внизу біля основ нейтридних стінок камер. І цікаво: де більше зірочок, там і вакуум у мезонаторах кращий..
На добування нейтриду обидва ці явища, і мерехтіння зірочок, і надзвичайно хороший вакуум, зовсім не впливають.
Але що ж це таке? Може, це пов’язано з тим, що камери мезоиаторів зроблені з нейтриду? Мабуть, Голуб має рацію: ми не знаємо про нейтрид чогось дуже важливого, того, що дає і ефект відштовхування мезонів, і ці незрозумілі явища… Треба неодмінно поговорити з Іваном Гавриловичем”.
СПАЛАХ
Сталося так, що Яків Якін цього листопадового вечора надовго затримався в лабораторії.
За вікнами вже синіло. Лампочки під стелею лили неяскраве жовте світло. Співробітники Якіна — старий інженер Оголтєєв і технік Фрумкін — уже одяглися, збираючись додому. Щойно закінчився черговий дослід з нейтридом. Пробою знову не вийшло: голубі стрічки могутнього коронного розряду огинали нейтридну пластинку і з тріском ішли в землю.
“Що ж робити далі? Схоже на те, що електричний пробій нейтриду взагалі неможливий, — міркував Якін, прибираючи стенд. — Схоже, що нейтрид абсолютно інертний до електричної напруги, так само як і до хімічних реакцій… Що ж робити?”
Якін зайшов у клітку і взявся за верхній електрод, щоб зняти його з нейтридної пластинки.
…Найболючіше при електричному ударі — це раптовість. Маленька блискуча гирка з хвостиком-проводом раптом ожила: тіло пересмикнуло від електричного струму, рука конвульсійно шарпнулася, між пальцями і гиркою проскочила довга іскра. Якова відкинуло до сітки. Кілька секунд йому було недобре. Він не чув, як продзеленчав дзвінок, сповіщаючи про кінець роботи, як старий Оголтєєв гукнув йому дзвінким тенорком: