— Якове Вікторовичу, ви ще не йдете? Не забудьте замкнути лабораторію!
Безсило прихилившись до сітки, Яків заспокоював серце, що шалено стукотіло в грудях: “Тьху, розтяпа, забув розрядити!..” Збудженні нерви руки довго нили. Він підніс пальці до носа: пахло горілою шкірою. “Не менше тисячі вольтів… Добре, що хоч руки були сухі”. Яків узяв розрядну скобу, торкнувся електродів — гирка вистрелила синьою іскрою, заряд пішов у землю.
“Довго тримає заряд… Добре, що я не відразу почав знімати електроди і вони трохи розрядилися через баластний опір. А то б сто двадцять кіловольтів! Це — кінець…” Якову стало моторошно від цієї думки.
“Маємо конденсатор чималої ємності, заряджений до сотні тисяч вольтів… Запасається величезна енергія…”
Яків зняв електрод та так і закам’янів із ним у руці. Серце, яке щойно заспокоїлося, знову швидко забилося; в голові майнула раптова думка: “Конденсатори! Ну, звичайно ж, як я раніше про це не здогадався! Якщо такі, порівняно товсті пластинки нейтриду дають значну ємність, то з багатьох тонких платівок можна робити надмісткі конденсатори; їх можна зарядити до величезних напруг… Ану, якщо підрахувати…”
Він сів до пульта і просто на обкладинці лабораторного журналу почав писати формули й розрахунки. “А що, коли взяти плівку товщиною в частки ангстрема? Ті надтонкі плівки нейтриду, з яких тепер на заводі у Кольки Самойлова роблять скафандри?..”
Яків ніяк не міг зосередитися: думки в голові билися тривожно й радісно. Літери нерівними рядками бігли навскоси, спотикаючись і наштовхуючись одна на одну…
Ясна річ, нейтрид-конденсатори за потужністю і ємністю в тисячу разів перевищать звичайні кислотні акумулятори… Якщо взяти плівку нейтриду площею в десять квадратних метрів, перекласти металевою фольгою й згорнути в рулон, то вийде надпотужний конденсатор-акумулятор. його можна зарядити до кількох тисяч вольтів. Нейтрид витримає й більше, але тоді вже важко буде ізолювати відводи. Такими конденсаторами можна приводити в рух потужні електродвигуни. Це тобі не жалюгідні два вольти теперішньої кислотної банки!
Дуже просто: невеликі чорні коробки, завбільшки з книгу, і в них нагнітається невагома, але могутня електрична енергія. Скільки? Дві-три тисячі кіловат-годин. Вистачить для машин, для потужних електровозів…
Якін випростався. Обличчя в нього палало. Ось він, великий винахід, про який мріяв з дитинства! Яків відсунув стілець, і гарячкові, нетерплячі мрії, розбурхані уявою, підхопили його й почали ганяти туди й сюди по лабораторії.
…Не було більше лабораторії, не було сірих сітчастих кліток, мідних куль, тьмяних лампочок під стелею. Широким асфальтованим шосе, залитим сонячним промінням, швидко й безшумно мчать голубі машини. Вони схожі на величезні витягнуті краплини, покладені на колеса. Не чути ревіння бензинових моторів, замість них — ледь вловимий високий спів електродвигунів. Адже їх можна встановити просто на колесах! Замість складного приводу, різноманітних муфт, зчеплень, запалювання — кілька проводів до коробок нейтрид-акумуляторів; замість коробки швидкостей та багатьох важелів керування — дві ручки реостатів: одна регулює швидкість, друга — напрям.
Уздовж дороги стоять електроколонки — звичайнісінькі розетки, до яких підведена напруга підземної електросітки. Водій зупиняє машину, вмикає в електроколонку кабель від нейтрид-акумуляторів, і по мідних жилах до них переливається невагома електрична кров… Та хіба тільки електромобілі? А електрольоти, електрокораблі? Всім іншим двигунам настане кінець: бензин, вугілля, нафта, навіть уранове паливо будуть витіснені простими й компактними нейтрид-акумуляторами…
Яків підійшов до вікна, торкнувся розгарячілим лобом холодної поверхні скла. Було вже зовсім темно. Вітер гойдав голі дерева в інститутському дворі, і далекі ліхтарі, затулені гіллям, блимали, як великі, але тьмяні зірки. Затуманені очі Якова ще бачили шосе з голубими електромобілями, та крізь них вже проступали дві широкі жовті смуги — це напроти світилися вікна сімнадцятої лабораторії. Там теж працювали. Яків бачив Голуба, що ходив уздовж вікон, схилену до пульта довготелесу постать Сердюка, і його сповнювала горда впевненість. Стривайте, він ще покаже себе! Тепер він знає, що робити, і зробить оці нейтрид-акумулятори. Він ще багато чого зробить! Цілий рік він ненавидів себе, втратив віру в свої сили, але тепер!..
Світло в сімнадцятій погасло. “Дивляться в перископ. — здогадався Якім. — Цікаво, що вони там побачили?”
Знову спалахнули смуги вікон. Тепер Голуб і Сердюк стояли на мостику. Голуб схилився над важелями маніпуляторів.
“Зараз витягнуть свої препарати з камери… Чому сьогодні вони працюють лише вдвох? Цікаво, є в них у запасі нейтридні плівки чи нема? Може, піти попрохати?..” Яків бачив, як Сердюк щось сказав Івану Гавриловичу, той кивнув головою, і потім обидва схилилися над чимось.
…Величезний, нестерпно яскравий біло-голубий спалах блиснув на всю широчінь вікон-смуг сімнадцятої лабораторії. Від вибухової хвилі скалки шибок ударили Якову в обличчя. Якусь мить він нічого не бачив, тільки десь під стелею плавали тьмяні цятки лампочок. Що це?! Він витер обличчя долонею, вимастившись у щось липке, глянув надвір: з вікон сімнадцятої бухало жовте полум’я.
Воно здавалося зовсім неяскравим після сліпучого спалаху.
Яків вибіг з лабораторії і помчав нескінченно довгими коридорами.
На інститутському подвір’ї метушилися люди. В коридорі, що вів до сімнадцятої лабораторії, було повно гарячого сизого диму; яскравим курним полум’ям горів паркет. Яків зірвав зі стіни вогнегасник, стукнув запобіжником об стіну і спрямував поперед себе довгий струмінь жовтої піни. В палаючому паркеті утворилась чорна паруюча стежка.
Він уже майже дійшов до дверей сімнадцятої. З них виривалося полум’я. Очі роз’їдав гарячий дим. Яків озирнувся — прокладена вогнегасником доріжка знову горіла… Тільки тепер він почув пронизливі дзвінки, що лунали в коридорі з диму й полум’я. Так, радіація! Сигнальні автомати дзвеніли безперестанку: значить, радіація перевищила всі безпечні норми… Яків ще раз глянув на палаючі двері лабораторії, кинув непотрібний вогнегасник і, затуляючи обличчя руками, побіг крізь полум’я назад.
На подвір’ї вже стояли червоні пожежні машини. У вікна “акваріума” били тугі струмені води. Серед їдкого туману бігали люди. Хтось облив Якова водою, щоб погасити на ньому одяг, хтось відвів убік, і спитав: “Там більше нікого немає?” Замість відповіді Яків закашлявся чи то від диму, чи від сліз, що підступили до горла…
ВИПРОБУВАННЯ “МІСЯЦЬ”
Вони навіть подружили в ці гарячі місяці поквапливої підготовки до випробування. В усякому разі, генерал тепер називав Вебстера просто Германом, а той у свою чергу називав його Рендольфом. Вони вдало розподілили сфери своєї діяльності. Вебстер завідував теоретичною і технологічною частиною робіт — обчислював траєкторії польоту, найвигідніші швидкості, налагоджував автомати керування “телескопом”, стежив за випуском нових снарядів на нейтріум-заводі. Х’юз орудував фінансами та людьми. Нью-Хенфорд — “телескоп” — ртутні рудники: їхні шляхи тепер часто перетиналися.
Сьогодні вони зійшлися на скелястій вершині за два кілометри від згаслого вулкана. Тут містився бліндаж керування “телескопом”.
У глибокому листопадовому небі біліли тонкі хмаристі лінії. Вони розпливалися, танули і знову безперервно нарощувалися маленькими й блискучими, як наконечники стріл, реактивними винищувачами, що патрулювали в небі. Ліворуч і праворуч від бліндажа по виступах скель тягнулися сірі бетонні півкулі зенітної охорони; вони охоплювали зону “телескопа” хитромудрим пунктирним багатокутником.