Сірою спіраллю шосе мчали вниз маленькі машини. Це залишали майданчик “телескопа” інженери й солдати охорони. Ще кілька хвилин — і шосе завело машини в жовтозелену рослинність долини.
“Телескоп” вирізьблювався на холодному тлі листопадового неба чорним, без деталей, силуетом. Він був схожий на стародавню арабську мечеть, що невідомо як потрапила сюди, в Скелясті гори.
— Подивіться! — вигукнув генерал і простягнув руку до гір на сході.
Вебстер і майор Стіннер повернулися. Над зубчастими вершинами зійшов блідо-голубий і прозорий при денному світлі Місяць. Х’юз поглянув на Вебстера, і в його маленьких голубих очицях промайнула розгубленість.
— Гм… Але ж… все розраховано точно, чи не так?
— Все гаразд, Рендольфе! — Вебстер кинув недокурок цигарки. — Вони зійдуться там, де треба… — Він поглянув на годинник. — Дайте попереджувальний сигнал, Стіннер.
Майор зник у бліндажі.
— Ну, скоро? — Х’юз почував себе не зовсім певно, і це додало впевненості Вебстеру.
— О п’ятнадцятій тридцять три. Ще чверть години… Турбуватися нічого. В Місяць ми, безперечно, поцілимо, і навіть у Море Дощів… А от у кратер Платона?.. — він стиснув плечима. — За першим разом, можливо, й ні — це ж пристрілка.
— Все ж, я думаю, — зауважив генерал, — ми правильно зробили, що не запросили кореспондентів телекомпанії. Це ще встигнемо… Шкода, звичайно, що такий історичний момент не буде відомий, га? Та й ми з вами, Герман… Уявляєте, як би нас величали в усьому світі? — генерал нервово засміявся. — Гаразд, будемо потайні, як… як росіяни.
Вони замовкли. Внизу, на шосе й біля бліндажів охорони, вже припинився всякий рух. Лише реактивні літаки креслили небо білими смугами.
— Мабуть, пора, — сказав Вебстер.
У бліндажі стояла сіра півтемрява. З широкої бетонної щілини було видно частину майданчика. Стіннер, схилившись над пультом телеуправляючої установки, настроював чітке зображення на екрані. Побачивши начальство, він виструнчився:
— Прилади настроєні, сер! — і ступив убік, пропускаючи генерала й Вебстера до пульта.
На мерехтливій поверхні екрана завмерло серед переплетінь тяжів чорне дуло “телескопа”. Воно стриміло вертикально вгору, до щілини в даху павільйона. Вебстер, крутячи ручки на пульті, переводив “око” телеустановки на прилади-автомати, які керували гарматою. По екрану поповзли чорні важелі, штурвали, тьмяно лисніюча закругленість величезного затвора гармати. Поруч, у саме вухо, напружено дихав генерал.
— Здається, все гаразд… Заряджаю, — Вебстер повернув на пульті кілька перемикачів.
Сектор чорного лафетного диска в павільйоні повільно посунувся ліворуч, утворюючи широку щілину. З щілини вистромились тонкі чорні штанги, зчленовані суглобами шарнірів. Ці штанги, схожі на неймовірно худі й довгі руки, обережно піднесли до затвору “телескопа” довгастий снаряд. На мить снаряд затулив увесь екран темною тінню. В затворі гармати відчинився овальний люк, павучі “руки” маніпулятора легко поклали снаряд у люк і сховалися в щілині. Диск знову замкнувся. У бліндажі панувала гнітюча тиша. І Вебстер лише в уяві міг чути страшенне ревіння моторів, яке сповнило в цю мить павільйон.
— Все… Ще дві з половиною хвилини… — Вебстер закурив, глянув скоса на генерала, який стояв поруч, і від подиву захлинувся димом.
Генерал молився! його прив’яле обличчя з краплинками поту в зморшках щік і лоба набуло дивного, байдужого вигляду, очі безпредметно втупилися в щілину бліндажа, губи щось беззвучно шепотіли, пальці складених на животі рук злегка ворушилися в такт словам У Вебстера на мить виник сумнів, чи реальне все те, що відбувалося? Чи справді вони за хвилину зроблять постріл по Місяцеві? Невже цей стариган у генеральському мундирі, що сумирно просить у бога удачі, той самий генерал Х’юз, який висунув ідею “космічної оборони” і добре попрацював, щоб здійснити її?..
Вебстер делікатно кашлянув. Генерал припинив бесіду з богом, суворо зиркнув у бік майора Стіннера. З обличчя майора одразу зникла іронічна посмішка під вусиками.
— Вмикаєте ви? — спитав він Вебстера.
— Уже ввімкнуто. Тепер працюють автомати…
Кілька довгих секунд усі троє мовчки дивилися в щілину. Очікувана мить все ж не співпала зі справжньою: над чорним силуетом павільйону спалахнуло біле полум’я і метнулося у височінь. В ту ж секунду здригнулася під ногами бетонна підлога. Ще за секунду пролунав оглушливо дзвінкий звук атомного пострілу: “Б-а-а-м-м-м…”
Вебстер побачив, як ліворуч затремтіла і впала купою каміння й пилу поточена вітрами скеля. Гуркочуча луна віддаленими вибухами покотилася в гори…
На екрані телеустановки якийсь час нічого не було видно, крім світного радіоактивного туману. Потім вентилятори видули радіоактивне повітря, і знову з’явилося вертикальне дуло “телескопа” у павутинні тяжів. Електронні автомати швидко налагоджували наводку, що порушилась від струсу. З щілини в дисковій основі “телескопа” чорні штанги знову підняли до затвора нейтріум-снаряд з водневим зарядом, і його знову проковтнув люк затвора.
Після нестерпно довгої хвилини разом із звуком атомного пострілу здригнулася земля, полинув у височінь і розтанув сліпучий спалах газів і повітря…
Вони вийшли з бліндажа. Над горами панувала незвичайна тиша. Жовте сонце хилилося до хребта на заході. На сході підводився напівпрозорий Місяць. У самому зеніті небо перетинали смуги реактивних газів.
Снаряди летіли до Місяця. Місяць мчав назустріч снарядам.
Мабуть, з часу виникнення обсерваторії на горі Паломар це був перший випадок, коли величезний телескоп-рефлектор з п’ятиметровим дзеркалом був спрямований не в запаморочливі глибини Всесвіту, а на найближче до Землі космічне тіло — Місяць.
Було за північ. Маленький напівдиск Місяця перевалив через зеніт і вже хилився до заходу, його світло лилося всередину павільйону обсерваторії крізь широку щілину в куполі. Верхню частину щілини заступав циліндричний силует телескопа-рефлектора.
У павільйоні було прохолодно й тихо. Ледве чутно співали моторчики, повертаючи за рухом Місяця купол павільйону. Генерал щось запитував у старого професора Івенса, що супроводив їх. Той жваво пояснював йому, показуючи на зубчасті коліщатка шукача.
Вебстер ходив з кінця в кінець павільйону. Він давно, ще від часу пострілів, почував якесь гнітюче, схоже на легку недугу, хвилювання. Можливо, воно з’явилося від нервової втоми — останніми днями перед пострілами майже не залишалося часу для сну. Голова була гаряча, думки то виникали безладним клубком, то зникали.
“Якщо все розраховано точно, то снаряди повинні поцілити в кратер у визначений час — о сорок шостій хвилині на першу, рівно через дев’ять годин тринадцять хвилин після пострілу… Якщо в цю мить на Місяці не буде спалахів, значить, промахнулися, снаряди полетіли вбік… Що не кажи, а щодо цього снаряд поступається перед ракетою, — його траєкторію польоту неможливо виправити. Росіяни не даремно застосовують нейтріум саме в ракетах”.
Він потер скроні рукою, і думки одразу перестрибнули на інше. Цікаво, які вони, ці російські інженери? Адже вони роблять те ж саме, що й він… Вони сушать собі голову над тими ж проблемами… Чужі, незрозумілі й… близькі люди… “Хай йому грець, адже ми працюємо над одним і тим же! Мабуть, не раз думки і там і тут впиралися в однаковісінькі нерозв’язані питання. Цікаво було б поговорити з ними, посперечатися, дізнатися, як у них посувається справа, — просто так, без таємних цілей”. Вебстер криво посміхнувся: авжеж, так воно й буде! З ким-ким, а з ним вони не поведуть відвертої розмови, адже вони знають його статтю. А того, що він, Вебстер, одержав нейтріум, не знають. І він не знає, хто у них працював з мезонами, хто там відкрив нейтрид. Тут — нейтріум, там — нейтрид… Навіть назвали по-різному. Неначе на різних планетах..
Вебстер поморщився: голова починала боліти неабияк. “Певно, я все ж перевтомився…” Він підійшов до телескопа і почав дивитися в окуляр.