Олександр Олександрович почував душевне замішання і розгубленість і ніяк не міг справитися з цим почуттям. Всяке бувало, особливо в перші роки інтенсивних ядерних досліджень: люди через свою недосвідченість або недостатність захисту заражалися радіоактивним пилом, потрапляли під випромінення, що просочувалося з прискорювачів. Іноді виходили з-під керування реактори. Це були аварії, нещасливі випадки, але вони були зрозумілі… А зараз, — Тураєв відчував це інтуїцією старого дослідника, — сталася не проста аварія. За цією катастрофою ховалося щось величезне, не менше, ніж нейтрид. Але що? Цього він ще не розумів і з приглушеним заздрісним смутком відчував, що не йому судилося збагнути це першим. Не йому, сімдесятилітньому дідові, провадити ці складні дослідження; тут потрібна сила, надзвичайне напруження думки, енергія молодої уяви, а в нього цього вже немає… Голуб і Сердюк! Що ж, вони загинули, як бійці. Такій смерті можна тільки позаздрити. А як годився б зараз Іван Гаврилович для розслідування цієї катастрофи, яку він викликав і через яку загинув! У нього були ще й сила, і пристрасть дослідника, і молода голова…
Олександр Олександрович відігнав непотрібні сумні думки, поклав жетони в кишеню і важко підвівся: треба діяти.
Він вийшов на подвір’я.
На асфальтових доріжках невеликими групами стояли співробітники в синіх, жовтих, коричневих плащах і пальтах, в красивих капелюхах. Вони мали зараз святковий вигляд серед тривожної навколишньої обстановки і відчували це. Чутку про те, що професор Голуб і Сердюк були в лабораторії вчора ввечері, під час вибуху, передавали пошепки. Ніхто нічого як слід не знав.
— Сердюк? Так я ж його вчора бачив, здоровкався! — дивувався високий дебелий чоловік, що стояв неподалік від Тураєва. — Він нам у бюро приладів лічильник частинок приносив лагодити…
Казав просто, немовби ця обставина в якійсь мірі могла виправити те, що сталося.
Прихилившись до стовбура дерева, плакала і безпорадно витирала руками очі гарна дівчина, здається, лаборантка з лабораторії Голуба. Біля неї стояв похмурий, русявий юнак з непокритою забинтованою головою і в плащі з піднятим коміром, той, що вчора бачив спалах у сімнадцятій з вікна високовольтної лабораторії…
По дорозі в Ядерний інститут Микола Самойлов ніяк не міг збагнути, що сталося. Тільки побачивши похилену, обідрану вибухом будівлю головного корпусу, сіро-зелені комбінезони солдатів команди атомно-хімічного захисту, тривожні гурти співробітників, він відчув реальність усього лиха. “Івана Гавриловича і Сердюка немає! Немає зовсім!..”
Розгарячившись від їзди в машині, він зняв капелюха, щоб остудити голову вітром, та так і стояв замислений під кістяком корпусу, аж доки від холоду й тужливих думок його не пройняла нервова лихоманка. Що ж сталося? Диверсія? Ні, навряд… А може, те, про що Іван Гаврилович казав тоді, під час останньої зустрічі в парку, і чого він, Самойлов, не хотів зрозуміти…
Микола побачив Тураєва у легкому розстебнутому плащі, з посинілим зморшкуватим обличчям, підійшов до нього.
— Здрастуйте, Олександре Олександровичу! — потиснув він суху старечу долоню. — Я привіз два нейтрид-скафандри для… — не знайшовши потрібного слова, Самойлов кивнув у бік зруйнованого корпусу. Помовчав. — Думаю, що йти в лабораторію треба мені. Я знаю розташування всіх установок, добре знаю скафандри… — Зам’явшись, додав не так рішуче: — Адже я майже два роки працював у Івана Гавриловича.
Тураєв дивився на високого Миколу Самойлова, підвівши голову, пильно й навіть причіпливо, неначе вперше його бачив. Вони нерідко зустрічалися і в інституті, і на нейтрид-заводі, і на конференціях, але в звичайних обставинах люди його мало цікавили. А зараз відсвіт незвичайності лежав на цьому молодому інженерові, як і на всьому довкола… Високий, трохи згорблений; довгасте смагляве обличчя, грубувато окреслене; чоло, перерізане трьома подовжніми зморшками; вітер метиляв над ним чорні прямі пасма волосся; похмурі темні очі. Все обличчя немов закам’яніло від холоду й горя. “Молодий, дужий… Так, цей зможе. Зможе й дізнатися і зрозуміти… Ех, добре бути молодим!” Не заздрість, а якесь світле батьківське почуття наростало в Олександра Олександровича. Помовчавши, він сказав:
— Що ж, ідіть, коли не боїтеся… Тільки самому не можна, підшукайте собі асистента.
— Асистента? Гаразд, я зараз запитаю у наших інженерів.
Самойлов повернувся, щоб іти, але в цей час знайомий голос гукнув його:
— Миколо, зачекай!
До нього підходив Яків Якій, насуплений, рішучий, з білою пов’язкою на голові. Вони привіталися.
— Що це в тебе? — показав Самойлов на пов’язку.
— Думаєш проникнути в сімнадцяту? — ухиляючись від відповіді, спитав Яків.
— Так…
— Бери мене з собою.
— Тебе?! — був неприємно вражений Микола. Подумав: “Слави шукає?” — Чого це тобі заманулося?
— Розумієш… я бачив усе це… спалах, Голуба, Сердюка… — плутано забурмотів Якій. — Я тобі багато чим допоможу. Тобі там важко буде все зрозуміти… важче, ніж мені. Тому що я бачив це, розумієш? Більше ніхто не бачив, тільки я… з вікна своєї лабораторії.
— Так про це ти зможеш просто розповісти потім… — Самойлов помовчав. — А в лабораторію мені треба б когось… — на мить він завагався, — надійнішого.
Це слово ніби з розмаху шмагонуло Якова по щоках. Обличчя його налилося кров’ю. Він закинув голову.
— Послухай, ти!.. Думаєш, тільки ти такий гарний, так? — Голос його задзвенів. — А я… Невже ти не розумієш, що зі мною було за ці роки? Гадаєш, я й зараз підведу? Та я… А-а, ну тебе к бісу… — він відвернувся.
Микола відчув, що образив Якова дужче, ніж думав. “Теж знайшовся наставник! — вилаяв він себе. — Сам, либонь, не набагато кращий…”
— Слухай, Яшко, — він узяв Якіна за плече, — беру свої слова назад, чуєш? Не подумав і бовкнув, пробач…
Яків помовчав, спитав, не повертаючись:
— Значить, береш із собою?
— Беру, беру… Все, ходімо за спорядженням.
По дорозі до машини Микола красномовно підніс кулак до обличчя Якіна:
— Тільки дивись мені!
Яків мовчки посміхнувся
Натягуючи на себе важкий і м’який скафандр, покритий нейтридною плівкою, Яків неголосно запитав:
— Колю, а від чого він захищає?
— Від усього: від спеки й холоду, від радіації, вакууму, від механічних розривів… Торік я в такому скафандрі бродив у калюжі розплавленої лави. Так що не бійся…
— Та звідки ти взяв, що я боюся? — знову розсердився Якін.
Але на цьому розмова обірвалася. На них почали надівати круглі шоломи з перископічними окулярами. Високий і кремезний інженер з бюро приладів, той, що недавно дивувався, що Сердюка, якого він вчора бачив, немає більше серед живих, перевірив усі з’єднання і стики, вгвинтив у шоломи металеві палички антен. Микола увімкнув мініатюрний приймач-передавач, і в навушниках почулося стримане дихання Якіна.
— Яшко, чуєш мене?
— Чую, — Якін повернувся, повільно кивнув важким шоломом.
— Облиш сопіти!.. Чуєте нас, товариші?
— Так, чуємо, — відповів у мікрофон високий інженер. Він неголосно кашлянув — Бажаю вам успіху, хлопці! Обережно гам.
Дві кумедні постаті з великими чорнувато-блискучими головами, горбаті від кисневих приладів на спині, важкою ходою увійшли в похилену будівлю головного корпусу.
Вони проминули обгорілий коридор і попрямували в сімнадцяту лабораторію, вірніше, туди, де ще зовсім недавно була лабораторія.
Самойлов відчув, як атмосфера катастрофи ще дужче налягла йому на плечі.
Довгий і високий зал лабораторії став темніший і нижчий. Зовнішня стіна, вірніше, двоповерховий сталевий каркас, що лишився від неї, осів і вигнувся. Залізобетонні колони скоцюрбились під випнутою стелею, з якої на тонких залізних прутах звисало шмаття бетону. Ближче до центра залу, біля пульта мезонатора, бетон відсвічував каламутно-зеленими склоподібними патьоками, крізь які проступали темні жили каркасів. Під ногами хрустіли пересипані сірим пилом скалки.